34-річна киянка Аліна Сарнацька жила класним життям: прекрасні стосунки, улюблена робота. Аліна боролась за права жінок, займалася науковою діяльністю. Та 24 лютого росіяни вирішили змінити її життя.
– До вторгнення я працювала в управлінні громадської організації, була менеджеркою з розвитку, вчилась в аспірантурі, робила дослідження з методик протидії гендерному насильству, – розповідає жінка. – Про війну дізналась о 5-й ранку. Людина з якою я живу, працює в поліції. Вона отримала повідомлення, що треба прибути на роботу, тому що почалася війна. Почала готувати каву в себе вдома і почула перші вибухи. Далі я погано пам’ятаю цей день, мені було страшно, не розуміла, що відбувається, сама була в квартирі до 6-ї вечора. Але попри все намагалася працювати, підтримувати близьких, хоч і перебувала в абсолютному шоці й паніці.
Анімаційне відео «Душі» стало реквіємом за загиблими українцями
Перші ночі Аліна ночувала у столичній підземці.
– На щастя, партнера в перший день відпустили додому. Ми забрали маму, і я була не сама. Разом прийшли в метро. Погано пам’ятаю цей час, тому що не спала і не їла, – згадує Аліна. – До вторгнення працювала психологом чату по кілька годин на день. Але в перший же день повномасштабної війни зайшла й не вилазила звідти п’ять днів, відповідала на запити людей. Вийти з шокового стану допомогло й те, що я доєдналася до проекту «Жіночий марш». Там консультувала онлайн у чаті, відповідала людям, підтримувала їх, мені від цього ставало значно легше самій. На третій день війни мене запросили проводити групи для молоді «КиївПрайду». Ці групи дуже допомагали, я їх планувала так, щоб у кінці всі отримували надію, і в мене теж вона з’являлася.
Через тиждень після вторгнення Аліна доєдналась до війська.
– Моя родина відмовилася їхати з Києва, і я усвідомлювала, що в такому випадку мені треба йти захищати родину і столицю. А ще у Facebook бачила багато постів друзів, які пішли служити. Розуміла, що так і треба робити. Тим паче, в мене був сертифікат курсів медичної допомоги, – розповідає вона. – Спочатку пішла в районну ТРО, вони сказали, що жінки не потрібні. Тоді почала писати знайомим, яким вдалося потрапити в ТРО в перші дні, і зрештою я змогла доєднатись до лав захисників. Думала, що ТРО – це добровольчі батальйони, такі собі підрозділи самооборони, але коли приїхала, сказали, що потрапила в армію. Потрібно було написати заяву на вступ до Збройних сил. Я написала, принесла присягу і стала частиною ЗСУ.
#ДобріІсторії. Єдина зброя – коктейлі Молотова: як киянка обороняла село
Найтяжчим для Аліни були не обстріли, окопи та прильоти, а бачити очі рідних.
– Можливо, ви думаєте, що сім’я і друзі військовослужбовців кажуть їм: «Вау! Оце класне рішення – піти в армію! Яке ж ти сонечко!» Ні в мене, ні в тих, із ким я про це говорила, так не було. А було зовсім, зовсім інакше. І мені за це дуже болить. Соромно за їхні сльози й ночі без сну. Мене розриває на шматки. Наші близькі платять високу ціну, – пояснює вона.
Українки продали писанку за 3700 євро
Аліна вірить у перемогу України, адже сама наближає її.
– Живемо зараз. Не чекаємо кінця війни, щоб жити. Живемо на повну. Кохаємо, дружимо, працюємо, – радить дівчина. – Спимо, коли вдається. Їмо, що є. Ми разом, міцно поєднані довірою, волонтерством, підтримкою. Ми всі і є Україна. Робимо те, що можемо, з тим, що маємо, там, де ми є.