#ДобріІсторії. «Було боляче дивитись, як діти сплять на підлозі вокзалу». Як Валерія Татарчук з БФ «Твоя опора» допомагають українцям під час війни

24 лютого наше життя змінилось назавжди. Російська армія почала відкрите вторгнення на територію України, несучи з собою руйнування та смерті. Українці об’єднались, щоб дати відсіч окупантам. А благодійні фонди роблять неможливе в умовах війни: відкривають прихистики з нуля, закупляють дороге медичне обладнання та покривають гуманітарні потреби у найвіддаленіших куточках країни. Новий канал продовжує розповідати #ДобріІсторії і сьогодні розкаже, як благодійний фонд «Твоя опора» рятує українців.

Страшна доба

– Перший раз за 12 років спільного життя з чоловіком ми поїхали в Східницю відпочивати удвох. Завжди проводили відпустки з дітьми, а тут вирішили приділити час один одному, – розповідає засновниця благодійного фонду «Твоя опора» Валерія Татарчук, як зустріла перший день війни. – Ми живемо в Бучі, довго будували власний будинок, яким змогли насолодитись лише півроку – стільки ми там прожили до війни. Поки з чоловіком були в Східниці, моя мама з дітьми була в Бучі. 24 лютого вранці подзвонила мама і сказала, що чути вибухи. Я пояснила, що біля Гостомелю завжди низько літаки літають, бувають різні звуки і людині, яка не звикла до них, може бути лячно. А вона відповіла: «Лєра, я добре розрізняю звуки вибухів і літака». Попросила її почекати і полізла в Facebook. Там побачила, що росіяни на нас напали. Передзвонила і сказала терміново збирати дітей і виїжджати. За годину вони зібрали необхідне і виїхали. Хоча Буча стояла в заторах, їм вдалося покинути місто. Ми ж з чоловіком виїхали назустріч. Дорога була така, наче ми потрапили в фільм-катастрофу – всі їхали до Львова, а ми, навпаки, проти «течії». Всю дорогу ми з чоловіком мовчали, було страшно за дітей.

В ту ж страшну першу добу зрозуміли, що «Твоя опора» не буде осторонь війни. Хоча фонд створювався для допомоги дітям, в нас був досвід зміни діяльності. Коли сталась пандемія ковіду, ми трансформувались. Не могли лишити все як є і не звертати увагу на пандемію, бо це просто не специфіка нашого фонду. Тоді ми думали, що найстрашніше з нами вже відбулось. Але почалась повномасштабна війна. Знову за добу ми трансформувались, розуміючи, які зараз будуть потреби. Створили проекти і почали надавати гуманітарну допомогу.

Діти на вокзалі

– Ми допомагаємо мирному населенню та лікарням. Доставляємо медикаменти, медичне обладнання, їжу, гігієнічні засоби. За ініціативою наших партнерів створили прихисток у Львові для тимчасово переміщених осіб. Боляче було бачити, як мами з дітьми, тікаючи з-під обстрілів, змушені спати на підлозі на вокзалі, – продовжує Валерія. – Зрозуміли, що їм потрібне місце, де вони можуть перепочити, видихнути, зібратись думками і намітити наступний план дій – чи вони лишаються в Україні, чи їдуть закордон. В прихистку можна перебувати до тижня, там надають усе необхідне, є кухня, можна попрати речі. Також ми забезпечуємо потреби евакуйованих дитячих будинків. Уявіть, дитячий будинок вивезли в інший дитбудинок. Місце було розраховане на 80 дітей,  а зараз там живуть 150 дітей включно з персоналом. І от ми купуємо ліжка, матраци, постільну білизну, забезпечуємо їжею. Така сама історія з комерційними таборами, які вирішили приймати в себе переселенців. Ми їм теж допомагаємо.

В лікарнях є потреби. Від медикаментів до продуктів харчування. Звісно усе залежить від її розташування. В когось вони більші, в когось менші. В пріоритеті у нас медзаклади, які надають допомогу пораненим та дітям. Буває так, що персонал змушений жити разом із сім’ями поруч з пацієнтами, тоді навантаження на лікарню збільшується. Медсистема і раніше не була супербагатою, а тут узагалі.

За кожну копійку

– За перший місяць війни ми зібрали і реалізували два своїх річних бюджети. Це не просто скинули гроші на картку, ми побігли в магазин усе купили і передали, куди треба. Нам дають гроші великі бізнеси, закордонні донори, нам довіряють, адже щороку ми проходимо незалежну аудиторську перевірку. Донори знають, куди ці гроші підуть. Довіра з усіх сторін така, що постачальники, з якими ми багато років працюємо, навіть під час воєнного часу на наше прохання можуть забронювати важливе обладнання, поки ми тільки чекаємо гроші на нього, – каже директорка фонду. – Нині працюємо над збільшенням залучення коштів від закордонних донорів. Бо розуміємо, що ресурси в українського бізнесу закінчуються. Працюємо над тим, щоб там збирати гроші, а тут їх витрачати. Адже важливо не грабувати український бізнес, а допомагати йому встояти, щоб підтримати економіку. Ми прозорий фонд з найвищими закордонними стандартами праці, відповідаємо за кожну копійку, яку отримуємо. Ми не можемо собі дозволити, як це робили деякі міжнародні організації, закуповувати в кінці березня дитячі шапочки. Маємо адекватно і критично мислити, розставляючи пріоритети.

Порахували, що в середньому зараз працюємо 12-13 годин на добу без вихідних, пауз і вже не має розподілу обов’язків на «мої» і «не мої». Навіть бухгалтер може формувати замовлення, робити відправку, тощо. Дівчата розкидані по всій Україні і перші два тижні працювали з бомбосховищ. Не всі іноземні донори розуміли наші технічні можливості. Особисто я від стресу не можу спати без лікарських засобів, тому що за цілий день отримую велику дозу адреналіну, емоційних коливань від «вау» до «все погано». Ну і плюс сирени. До речі, у мене перша панічна атака сталась під час першої в житті сирени.

Непопулярні напрямки

– Коли вторгнення тільки починалось, думала, що за п’ять днів повернуся до Бучі, закриємо будинок як потрібно, але до сих пір ми туди не повернулись, – каже Валерія. – Сподіваємось хоча б найближчими днями туди з’їздити. Знаю, що будинок пограбували і понівечили російські військові. Але я не жаліюсь, бо коли бачу, що коїлось в Бучі, коли спілкуюсь із сусідами, розумію, що те, що я просила маму з дітьми терміново виїжджати – було правильно. Немає нічого ціннішого за людське життя. Вікна поставляться, побутова техніка купиться, а життя людини не повернути. Сусіди, котрі лишились, казали, що не могли дістатись евакуації – людей просто розстрілювали по дорозі. Коли стало відомо, що Бучанський район звільнили, ми одразу почали надавати гуманітарну допомогу через волонтерів не тільки в Бучі, а й далі від неї. За останні дні ми роздали більше тисячі гарячих обідів, розвозили продукти в Стоянку. Завжди є така історія, коли є популярні місця і непопулярні, куди допомога не доїжджає, бо просто про них не розповідають у ЗМІ. Знаю це зі свого досвіду, адже те саме було при ковіді в лікарнях. Тому ми намагаємося достукатися в найвіддаленіші куточки. Завдяки нашим партнерам вдається адресно доставляти потрібні людям ліки. Один бучанин просив декілька ампул дуже важливих для нього медикаментів, бо ніхто з волонтерів не привозив. Він плакав і дякував нам, тому що напередодні витратив 8 годин, щоб поїхати з Бучі в Київ і повернутись ні з чим. А йому вже фізично погано було. Допомагаємо і в звільнених Київській та Чернігівській областях. Закриваємо потреби лікарень, де є велика кількість поранених. Ви про них не почуєте по телевізору. І це правильно з точки зору безпеки.

#ДобріІсторії. Єдина зброя – коктейлі Молотова: як киянка обороняла село

#ДобріІсторії: українська художниця намалювала Лесю Нікітюк і Сергія Притулу кавою

На жаль, не можемо допомогти на окупованих територій. Хоча запити є. Не можемо ризикувати життям навіть найсміливіших волонтерів, тому що по дорозі їх можуть розстріляти. Тому чекаємо поки військові їх звільнять і будемо допомагати.