24 лютого життя кожного українця змінилося. Розпочалася повномасштабна війна з рашистськими загарбниками. Здавалося б, найбільшими щасливчиками були ті українці, які на той момент перебували за кордоном – вони перебували в безпеці, і їм не було за що хвилюватися. Однак це хибне уявлення. Війна так само кардинально змінила і їхнє життя. Українці за кордоном об’єдналися, щоб допомагати наближати перемогу. Хтось передає ліки, хтось приймає біженців, а хтось допомагає військовим. Новий канал продовжує розповідати #ДобріІсторії про співвітчизників, які надихають у складні часи. І сьогодні ви познайомитеся з Дашою Корнієнко – колишньою волонтеркою АТО, яка організувала допомогу військовим з США.
Поїздки на Донбас
– Моє волонтерство почалося ще під час Революції гідності й плавно перетекло на АТО у 2014 році, – згадує дівчина. – У нас була група людей, з якими ми здружилися під час Майдану. Коли розпочалася війна за Донбас, дізналися, що один хлопець, який постраждав під час розгону студентів на Майдані, пішов на фронт. Вже на полігоні виявилося, що в батальйону не було навіть їжі. Думали, як йому допомогти. Отак почали збирати перші гроші й волонтерити.
Був смішний момент, коли ми обговорювали потреби друга, я сказала: «Та скільки нам треба грошей, щоб одягнути Віталіка? Гривень 600? Думаю, ми просто всі скинемося і закриємо це питання». Але наївні сподівання розвіялися з першим приїздом до воєнторгу. Завдяки Віталіку ми почали забезпечувати потреби ще і його побратимів. Провели перший благодійний захід у Києві, де зібрали 4 тисячі гривень. Для мене це були великі гроші. На них ми закупили термобілизну, шапки, рукавиці. Хотіли відправити все це на фронт, але не знали як. Звернулися до організації, яка формувала добровольчий батальйон, де служив наш друг. Вони зобов’язалися відправити ці посилки на його підрозділ. Не обійшлося без проблем. Передача довго йшла, коли ж її знайшли на складі, виявилося, що дещо з закупленого вже пропало. Тоді я зрозуміла – треба самій їздити на передову й контролювати передачу. Але я не мала свого транспорту. Знаходила водіїв за допомогою «сарафанного радіо». Виглядало все так: ми збирали гроші, закупляли те, що треба, і відвозили на різні ділянки фронту. Це продовжувалося до 2016 року, поки не налагодилася військова й транспортна комунікація. А ще в мене сталося вигоряння, апогеєм якого стали постійні похорони – на волонтерські гроші ми почали організовувати поховання наших воїнів. Смерті тих, хто стає тобі близьким, морально сильно травмували. Зробила паузу в поїздках на фронт. Вирішила приділити нарешті час собі і своїм мріям – я давно хотіла навчатися за кордоном. Так і розпочався мій шлях до США, який тривав кілька років. Зараз я студентка магістратури в Америці.
Безсонна ніч
– Між Україною і США – 10 годин різниці. Коли все почалося в Україні о п’ятій ранку, я якраз вийшла з робочої практики, зайшла в аптеку, глянула в телефон – у мене був відкритий Facebook. Випав якийсь пост, де писали про вибухи в Києві. Я не надала уваги, вибухи ж бувають різні, наприклад, газу. Але в коментарях побачила, що такі самі вибухи були в різних районах міста і в різних точках України, – продовжує Даша. – Від емоційного шоку впала на коліна посеред аптеки і почала телефонувати всім рідним і близьким, які були в Україні. Мене трусило. Три години я витратила, щоб заспокоїтися, сісти за кермо й доїхати додому після роботи. Перші два дні після вторгнення були наче в тумані, на третій день я поїхала у воєнторг і скупила все, що могла, щоб передати в Україну. Розуміла, що треба повертатися до волонтерства. Адже ті роки, які я присвятила поїздкам на Донбас і допомозі нашим воїнам, можуть бути корисними зараз. А ще до мене почали звертатися з потребами хлопці-військові, яких я знала за волонтерською діяльністю в Україні.
#ДобріІсторії. З подіуму Prada — у військові медики: як Лев Улесов рятує людей на передовій
Волонтерство в США – це окрема тема. Адже ти стикаєшся із законодавством на вивіз товарів подвійного призначення. Воно стосується різних девайсів на зброю, а також товарів захисту – бронежилетів, шоломів, тощо. Були компанії, які замовляли, наприклад, 200 броніків, а потім не могли їх перевезти в Україну, бо все впиралося в закон. Жодна компанія не бралася за доставку цих товарів. Через законодавчі нюанси неможливо допомагати точково, на рівні «волонтер – солдат», треба надавати гарантії крупних компаній чи фондів. Тому великі потреби в екіпіруванні забезпечуються через Генштаб. Маленькі волонтери, як я, пішли іншим шляхом. Ми шукаємо людей, які летять у Європу, і замовляємо на них додатковий багаж. Передаємо для потреб армії турнікети, аптечки, взуття, наколінники. Не можемо відправити велику партію, щоб не було запитань в митників. Один бронежилет чи каска на людину. Навіть тепловізор довелося передавати хитро – я виривала сторінки з інструкції, які вказують на призначення девайса, щоб можна було подумати, що це просто камера.
Флешбеки у минуле
– Зараз українцям по всьому світу нелегко сприймати війну. Звісно, кожен переживає по-різному. Мені важко зосередитися на рутинних речах тут, коли бачу новини з дому. Ще важче, коли там залишаються рідні, – каже Даша. – Я чотири дні витратила на те, щоб вмовити маму виїхати з Києва. Навіть погрожувала, що приїду й сама вивезу. Тато лишився вдома, а мама поїхала до Польщі. Мені стало трішки спокійніше. Але продовжую переживати, бо в Києві лишилися тітка з дітьми і багато інших близьких мені людей – хто в теробороні, хто в ЗСУ, хто активно волонтерить.
Навчилася накладати турнікет за 12 секунд: історія маркетолога, яка боронить Україну
Нинішня ситуація стала своєрідними флешбеками в минуле. Щось схоже я вже переживала. Коли в 2014 році приїжджала в мирний Київ і розповідала про війну на Донбасі, всім було, м’яко кажучи, байдуже, що відбувається десь там, далеко. Зараз те саме, коли американці дізнаються, звідки я родом, передають слова підтримки, але це їх не стосується так сильно й боляче, як нас. Вони за хвилину перемикаються на інші справи і йдуть собі далі. А ми залишаємося в цьому моральному пеклі самі.
Разом до перемоги
– Хочеться, щоб кожна дія українця була корисною і сприяла перемозі, а не навпаки, – наголошує волонтерка. – Тому я усіляко підтримую тих військових, які закликають українців виїжджати з зони бойових дій. Не сидіть, не наражайте себе, своїх дітей та військових на небезпеку. Так само й волонтери можуть бути більш ефективними в безпеці. А ще тримайте розум холодним, а серце гарячим. Якщо тероборона знаходиться в тій частині України, де не ведуться активні бойові дії, вона не має бути екіпірована, наче космічний десант. Ці речі потрібніші на передовій. І пам’ятайте, гроші в донорів скоро закінчаться, і лише від нас залежить, як ми будемо жити далі.