До національного Дня вшанування пам’яті закатованих або загиблих у полоні журналістка Раміна Есхакзай випустила велике інтерв’ю з Мар’яною Чечелюк, колишньою слідчою родом з Маріуполя, та Владиславом «Білим» Андріановим, бійцем бригади «Азов»
Це шокуючі свідчення колишніх військовополонених про реалії російсько-української війни та полону, в якому вони провели понад два роки. Сьогодні Мар’яна та Владислав вперше відверто розповідають про тортури, фільтраційні табори, вербування ФСБ і те, як окупанти дізналися, що вони — пара. Також у розмові — про допити, моральний та фізичний тиск через їхні стосунки, тригери, які повертають у пам’яті жахи полону, виклики для ВПО та бачення майбутнього в Україні.
Карта бойових дій в Україні: де йдуть бої
Мар’яна Чечелюк – про нелюдські умови в донецькому ізоляторі
– Я не пам’ятаю точно, мабуть, десь 10 чи 11 травня мене з цього БОПу перевезли в ізолятор тимчасового тримання в місті Донецьк. Я там просиділа майже два місяці. Це була невеличка камера. Там було дуже холодно, хоча вже стояла весна. Були тільки матраци, тобто ні ковдр, нічого… Там були маленькі такі пляшечки 0,5. Вода в крані була просто крижаною. І я пам’ятаю, що набирала воду в пляшку, на ніч клала її на тіло, за ніч гріла тілом. Зранку прокидалася, цією водою вмивалася і підмивалася. Коли виходила (з заводу), у мене в кишені був такий маленький шматочок засохлої, брудної серветки. І цією вологою серветкою — а це все, що в мене було — я два місяці чистила зуби, намотуючи її на палець.
Владислав Андріанов – про умови в Оленівці
– Першими були на Оленівці. В дуже складних умовах, в дуже переповнених бараках, без нормальної води. Вода була тільки технічною, привезена з якоїсь водойми пожежними машинами. Без нормального харчування — в нас люди непритомніли просто на перевірках. Щодня було по дві перевірки, де ми повинні були вишикуватися і стояти, чекати, поки нас порахують. Щодня хтось просто отак стоячи на місці, втрачав свідомість від того, що було повне виснаження після трьох місяців боїв в Маріуполі. Й від нестачі поживних елементів з їжі в самій Оленівці, бо годували дуже погано.
Владислав Андріанов – про теракт в Оленівці
– Так, нас зібрали, це було 200 людей, символічно. І переселили в інший барак, нічого не пояснювавши — просто прийшли зі списком, вишикували й перевели в інший барак. І через день або через два (я не пам’ятаю вже точно) прийшли співробітники й цинічно сказали, щоб вночі більше однієї людини в туалет не ходили, щоб ця кількість людей була максимально збережена всередині приміщення. Пролунав вибух, вони намагалися приховати це під виходи “Градів”. Ми спочатку це почули, зрозуміли, що це просто виходи, зістрибнули з ліжок і знову лягли спати. Я прокинувся від того, що через заплющені очі відчув, наче настав світанок — від вибуху все сильно освітилося. Я зрозумів, що тут щось вибухнуло. Спочатку всі думали, що це дійсно прильот, але потім, коли ми подивилися на наслідки, зрозуміли, що це був підрив зсередини. Пролунав цей вибух, я розплющив очі, оглянув себе, побачив, що серйозних поранень в мене немає. Були маленькі поранення, уламкові, в руках, ногах, ребрах, масивної кровотечі не було. І я одразу почав запитувати у хлопців поряд зі мною, як вони. Двоє були середньо або тяжко поранені, й ми почали виходити з цього бараку. Перші п’ять секунд була повна тиша після вибуху, а потім почалися крики поранених. І це була найжахливіша ніч в моєму житті, незважаючи на все, що відбувалося в Маріуполі. Коли ти розумієш, що вас просто цинічно уві сні підірвали, розумієш, що у вас немає ні аптечок, ні турнікетів, немає медичної служби, нічого немає, чим надавати допомогу. І очікувати її від росіян, ну звісно, не варто. Це було найстрашніше… Вибух пролунав десь об 11-й, а перші камази з евакуації десь о 5 ранку тільки поїхали. Тобто 6 годин хлопці лежали й спливали кров’ю.
Мар’яна Чечелюк – про зраду серед своїх у полоні
– Мене заводять в камеру. Ну, зрозуміло, що я вже була готова до всього, що станеться. І тут десь вночі, після відбою, мене викликають у кабінет. Я заходжу туди й розумію, що в цьому кабінеті чоловік 15-20, це точно. Там така табуретка дуже низенька стояла в кутку. Мені кажуть: «К стене, садись». Я саджуся. І він мені говорить: «Мар’яшка, на*бала ти нас». Говорить: «Ти знаєш, в чому? У мене тут щось для тебе є». І він підносить мені телефон до вуха. Я чую, що якийсь голос каже: «Мар’яна — це дівчина Білого. Вона була на «Азовсталі» зі своєю сестрою». І все. Хтось здав. Хтось сказав цю інформацію. А весь цей час я прикидалася просто цивільною.