«Це не кіно – це смерть, знята на камеру»: Герой України Сергій Пономаренко – про фільм «2000 метрів до Андріївки»

Сергій Пономаренко – Герой України, ветеран, заступник командира 9-го батальйону 3-ї окремої танкової Залізної бригади. Нещодавно він подивився фільм Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» й поділився чесними, болісними, але важливими враженнями.

Стрічка розповідає про українську бригаду, яка пробивається крізь два кілометри укріпленого лісу, виконуючи завдання зі звільнення крихітного села Андріївка за 10 кілометрів від Бахмута. У картині поєднані авторські кадри, відео з боді-камер українських бійців та інтимні роздуми героїв.

Днями я подивився «2000 метрів до Андріївки». Дуже важкий фільм, але дуже потрібний. Напевно, це третя стрічка на тему війни, яку я дивлюсь – заснована на реальних подіях або змонтована з відео з GoPro чи телефонів.

«Жовта стрічка» – також сильний, але не настільки. А от «20 днів у Маріуполі» й тепер – «2000 метрів до Андріївки» – надзвичайно важкі.

Не знаю, як їх дивляться цивільні, але мені як військовому – дуже складно. Бо й перша, і друга стрічка підняли ті спогади, які ми, військові, зазвичай ховаємо в найтемніші шухляди голови. Ті, які не хочеться згадувати.

«Попкорн у кіно – це лакмус»

Такі фільми дуже потрібні. Але чи всі їх розуміють? На жаль, багато хто в нашій країні не усвідомлює масштаби катастрофи, які принесла ця війна, масштаби трагедії. І глядачі в залі – цьому підтвердження.

Під час перегляду «20 днів у Маріуполі» поруч сиділи четверо, які протягом сеансу пробували жувати попкорн. Це викликало в мене обурення.

Цього разу – знову четверо. І знову чавкання попкорном. Однак я стримався. Так, десь всередині мене вивертало, але зауваження не робив, обмежився поглядом. Один із них зловив цей погляд – став жувати тихіше, а потім і зовсім відклав стаканчик.

Та справа не в попкорні. Такі фільми потрібні, щоби ті, кого війна ще не торкнулася, хто не усвідомлює, наскільки вона страшна, бодай трохи почали щось усвідомлювати. Так, фільми не зроблять їх дотичними. Але, можливо, все-таки змусять задуматися.

Біда в тому, що передусім замислитися змусить тих, хто й так уже чимось пов’язаний із війною. Хтось більше, хтось менше. Ті, хто свідомо намагається залишатися осторонь, навряд чи зрозуміють. Чи то через байдужість, чи то через недалекоглядність.

Чому я взагалі так зациклився на попкорні? Бо це лакмусовий папірець. Зрозуміло, що кінотеатр – місце, де звикли їсти. Але уявіть, що ви приходите на похорон знайомого або навіть незнайомого – і берете із собою попкорн.

Порівняння може здатися жорстким. Та це й не фільми про вигадку, не акторська гра. Це відео людей, які це прожили. І смерті на екрані – не сценічні. Після зйомок ніхто не встав, не обтрусився, не пішов знімати грим. Це реальні смерті й реальні втрати. Саме завдяки цим людям ви можете сидіти в теплому кріслі, у чистому одязі, під кондиціонером і з повним шлунком.

І більшість із тих людей, кого ви бачите в кадрі, уже загинули. Залишилися живими одиниці. Тож найменше, що можна зробити – це подивитися фільм і вшанувати їх без хрусту попкорну.

«Про тих, хто зажовує стрес»

Після посту Юлі (ред. Юля Карпова – кохана Сергія Пономаренка, радіоведуча, засновниця БФ «Юлині бабусі») про чавкання в залі багато людей писали: «Люди зажовують стрес». Тоді напевно було б логічно, якби після похорону людям також роздавали попкорн або суші – аби якось «зажувати» стрес.

Мені кажуть: «Мій чоловік військовий, він дивиться такі фільми під пиво». Окей. Я теж спокійно дивлюсь бойовики, фільми жахів, не боюсь крові, болю, відірваних кінцівок. Але саме ці фільми – не про кіно. Це про реальні будні. Про реальні втрати. Тому – вибачте, але жувати під це не можу.

Так, після похорону дійсно сідають за стіл. Але не під час самої церемонії. І якщо вам хочеться щось жувати – уявіть на хвилину, що на похорон вашої близької людини прийдуть сусіди з попкорном. Щоб «зажувати» ваші сльози. І тоді, можливо, ви зрозумієте весь масштаб цинізму.

«Це не документалочка»

Напевно, контрольним пострілом у голову стала інша подія, уже після фільму, у вбиральні. Пройшли повз мене двоє юнаків – років по 20. Й один із них сказав: «Оце документалочка».

Я сподіваюся, що неправильно почув інтонацію. Бо «документалочка» – це те, що якось художньо оформлено, стилізовано. А це – життя. Те саме, яке триває просто зараз.

«І останнє. Усмішки після титрів»

Найбільше мене вразило навіть не чавкання. А усмішки після фільму. Коли ввімкнули світло, люди, які сиділи з попкорном, встали – і усміхалися.

Що має бути в голові, щоби після перегляду такого фільму сміятись? Напевно, це дуже весело. Або ні. Це все, що я хотів сказати.