Уявіть собі, вашій дитині ставлять діагноз «рак». Звучить страшно. Але є надія. Їй призначають лікування. Вона лікується, і все у вас іде за планом: аналізи, хіміотерапії, операції. Лікарі роблять усе можливе, аби допомогти. Та одного дня росіяни вирішують вас із дитиною «рятувати» бомбами. Що робити далі? Як лікуватись? Як забезпечити спокій дитині? Як вижити? Ці питання добре знайомі батькам онкохворих дітей. Їхні вразливі діти стали ще вразливішими, коли росіяни почали вторгнення. Не полишали роздуми про майбутнє онкохворих маленьких пацієнтів і засновницю та президентку благодійного фонду «Запорука» Наталію Оніпко. Адже під опікою фонду – не одна дитина, яка потребує стерильних умов та ретельного догляду. За 20 годин вони з партнерами почали робити неймовірне – евакуйовувати маленьких пацієнтів з-під обстрілів за кордон, а згодом вивозити й поранених дітей на лікування та реабілітацію. Новий канал продовжує цикл #ДобріІсторії, і сьогодні неймовірна історія порятунку надвразливих дітей від війни та її наслідків.
Жахливий день
– 24 лютого мене розбудила донька. Ми з чоловіком міцно спали і навіть у найстрашнішому сні не могли уявити, що таке станеться. Було повне несприйняття можливості подібної ситуації, шок, який паралізував, – розповіла Наталія Оніпко. – Із заціпеніння вивів робочий чат. Дівчата з команди вже активно з’ясовували, хто де знаходиться та куди «бігти» передусім. Моя «Запорука» завжди мене витягує, навіть коли в голові колотиться лише одна думка: «Ось і все, це кінець…».
За 15 років існування наш фонд багато що пережив та подолав. Було всяке. Все це ми проходили разом. Ось і цю війну пройдемо та станемо ще сильнішими.
Ми майже наблизилася до своєї мети – збудували власну Дачу, відкриття якої планували в червні. А у квітні мала відбутися перша трансплантація кісткового мозку на базі львівського Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру, чому активно сприяв наш фонд. Все це довелося відкласти до перемоги. Зараз головне – врятувати наших онкохворих дітей від війни та її наслідків, аби в них був шанс подолати особистого ворога – рак.
Страшні думки
– Перша проблема – де тепер лікуватися та як? Багато міст нині відрізані від лікарень, в які діти були направлені. І чи можливо тепер лікуватися в Україні взагалі? – каже Наталія. – Друга – що буде з родинами, зокрема зі сходу України, які незважаючи на вибухи одразу виїхали додому, до своїх сімей. Як їх потім звідки витягати?! Страшна правда полягає в тому, що ми справді втратили зв’язок із деякими нашими підопічними з Маріуполя, Сєверодонецька. Не знаємо, чи живі вони.
#ДобріІсторії. Єдина зброя – коктейлі Молотова: як киянка обороняла село
Операції у підвалі
– У перші дні війни лікарі з Національного інституту раку, з яким ми співпрацюємо, нас заспокоювали: «Наташо, ви ж бачите, що обстрілюють лише стратегічні об’єкти. Лікарні вони чіпати не будуть». Тому ми не одразу почали звідти вивозити дітей, бо думали, що маємо справу з ворогом, але все ж таки з людьми. Які ми були наївні… – зізнається жінка. – Коли почалися цілеспрямовані обстріли жилих кварталів у Києві поблизу з лікарнями, стало зрозуміло – до нас вдерлися нелюди. Тому не слід чекати від них гуманності. Треба рятувати дітей.
Тоді в лікарні інституту залишалося шістнадцять найважчих маленьких пацієнтів, які потребували найстерильніших умов та найретельнішого догляду. Замість цього їх були змушені лікувати та оперувати у підвалі під ліхтариками протягом п’яти діб. Була надія, що обстріли ось-ось припиняться. Принаймні, такі активні. Але дедалі вони лише посилювалися. Ми зрозуміли, що дітей треба негайно вивозити.
Допоміг наш давній друг Сергій Притула, який за терміново організував автобуси з поліцейським супроводом. Потім відгукнулася «Укрзалізниця» та сотні волонтерів спочатку у Львові, а потім у Польщі та Італії. Нашим італійським партнерам з Soleterre Onlus навіть вдалося організували медичні літаки та забронювати місця в профільних клініках їх країни. І все це лише за 20 годин від того моменту, як ми звернулися до них по допомогу.
Витягти з лап смерті
– Була історія з трирічним хлопчиком із Миколаєва, якого в дуже важкому стані направили у відносно безпечний Івано-Франківськ. Проте лікарі місцевої клініки не мали можливості допомогти такій дитині. Вони звернулися до нас, – згадує Наталя. – То було справді питання життя та смерті. Завдяки нашому партнерству з Soleterre Onlus найперше, що ми зробили, – зв’язали івано-франківських лікарів з італійськими фахівцями, які в цей час знаходилися на кордоні в Польщі. Протягом всього шляху вони були на зв’язку, дистанційно давали вказівки, що треба робити, аби хоча б трохи «підняти» аналізи, щоб дитина бодай доїхала – хлопчик був дуже зневоднений. Окремо для цієї дитини організували екстрений літак до Італії.
Діти війни
– Ще один випадок пов’язаний із пораненою дівчинкою з Броварів, яка не була нашою підопічною. Вона потрапила під обстріл тих, хто «нє стрєляєт по мірним житєлям». Разом із татом, мамою та чотирирічною сестричкою вони намагалися вирватися з Броварів. З автоколони, в якій їхала їхня машина, вижили лише вони. Батько був поранений у голову, їй розтрощило руку. Але, дякувати Богу, мама та сестричка вціліли, – розповідає Наталія. – Зараз вона в Італії. Отримує лікування, яке за прогнозами лікарів, буде тривалим. Наш фонд разом із нашими друзями з Soleterre Onlus допоміг евакуювати їхню родину. Ми не хочемо, щоб діти, які пережили такий жах, залишалися хай у більш-менш безпечному місці, але все ж під сиренами. Ми хочемо дати їм період спокою, щоб вони повернулися в Україну без пострілів, вибухів та сирен.
Цей випадок підштовхнув нас відкрити ще один напрямок своєї діяльності: евакуація, реабілітація та лікування поранених дітей в Італії. Офіційну згоду італійського уряду вже отримано.
Лікування в Україні
– Ми будемо продовжувати евакуйовувати тих, хто не може лікуватися в Україні, і тих, хто морально не готовий залишатися тут, поки йде війна. Але, з іншого боку, багато родин через різні обставини не хочуть виїжджати. Зокрема ті жінки, які не бажають розлучатися зі своїми чоловіками. Та й не всі діти потребують евакуації за кордон. Адже в окремих випадках хіміотерапія проводиться один раз на тиждень. І це можна й треба робити в Україні. Тож ми маємо забезпечувати базові процедури та медичну підтримку в своїй країні. Хоча б те, що в наших силах.
Так, зараз центральні клініки рівня Національного інституту раку не в змозі надавати повний комплекс послуг, як це було до війни. Проте є локальні лікарні у відносно спокійних регіонах України. І вони можуть взяти на себе хоча б частину таких процедур, – пояснює Наталія. – Як приклад – міська дитяча лікарня у Хмельницькому. Саме цей медзаклад з нашими партнерами вирішили оперативно підсилити медикаментами та потрібним обладнанням. Аби ті ж фахівці зі столичного НІР змогли приїхати сюди і працювати тут. Першій договір на придбання портативного УЗД-апарату, аспіраторів та голок для біопсії на суму 758 тисяч гривень вже укладено.
Щодо медикаментів – сьогодні це найменша з проблем. Дуже багато європейських організацій та урядів забезпечують ліками. Зараз глобальне питання – з людським ресурсом. Багато лікарів та медсестер виїхало, зокрема й за кордон. Брак персоналу нині навіть у західній Україні. Дефіцит молодшого медичного персоналу в нашій країні був завжди. Під час війни значно посилився.
Повага до болю
– У березні до мене звернувся Науковий ліцей ім. Джона Кеннеді у Римі, щоб ми розповіли про війну, яка вдерлася в нашу країну. Учасникам зустрічі було важливо почути саме свідка цих подій. По телебаченню їм розповідають багато версій – політизованих або цензурованих, тому жодну з них не можливо порівняти зі свідоцтвами очевидця. Учнів та вчителів цікавило, зокрема, чим вони можуть нам допомогти. Я відповіла, що ми не є тими «класичними» біженцями, які втікають зі своєї країни через те, що там тривалий час немає нормального життя. В нас усе було добре. Ми жили тим самим життям, що й вони. Тому майже кожен з нас, хоч у якому «райському» місці знаходився б, мріє про одне й те ж – якомога швидше повернутися додому, – ділиться жінка. – Для нас важливо відчувати повагу до нашого болю, щирість та готовність підтримати діями. Наприклад, допомогти знайти роботу, вивчити мову або просто порадити, як скоріше соціалізуватися.
І з цього приводу хочу звернутися до усіх українців, які вже багато років живуть за кордоном. Друзі, допомагайте просто – спілкуючись із тими людьми, які змушені були виїхати, в тих же лікарнях. Познайомте їх із містом, проведіть екскурсію, покажіть життя в новому для них місці, щоб вони завдяки вам почули рідну мову. Часто переселенцям здається, що вони – тягар, і за великим рахунком нікому не потрібні. Переконайте своєю увагою та турботою, що це не так. Що ви з ними. Що ви поряд.