Попри те, що війна постукала в кожні двері, українці продовжують боротися, мріяти і просто жити. Безстрашні мами народжують маленьких українців у бомбосховищах, волонтери вивозять сім’ї з-під обстрілів, а хтось дає прихисток тим, хто тікає від бомбардувань. Новий канал продовжує збирати #ДобріІсторії. І сьогодні розповість про фізичного терапевта Петра, який в часи війни став волонтером у штабі Сергія Притули.
Допомагати потрібно чим можеш
Війна застала мене в Києві, і я вирішив нікуди не їхати. Я впевнений, що найбільше треба обороняти Київ, бо якщо впаде столиця – то впаде вся Україна. Але він не впаде. Ми свято віримо в це і твердо переконані. У перший день війни, коли всі виїжджали, я відмовився від того, дочекався закінчення дводенної комендантської години і пішов у військкомат записуватися в тероборону. У тероброні сказали, що без бойового досвіду, без досвіду служіння в армії мене не візьмуть, лише після двох місяців навчання. А оскільки я хотів вже і зараз допомагати, то вирішив не записуватися і піти в якийсь волонтерський центр. І от, власне, я прийшов навмання, нікому не телефонуючи, ні в кого не питаючись, лише знаючи адресу. Мені сказали, що тут теж є багато людей, які допомагають, і потреби в мені немає. Але я однаково залишився тут і почав допомагати.
#ДобріІсторії: одеські рятувальники влаштували колегам весілля в пожежній частині
#ДобріІсторії: Алекс Якутов елітний ресторан перетворив на «польову» кухню
Не зброєю єдиною
Кожен з нас повинен допомагати чим може. Тепер я вже це більше розумію, але спочатку мене дуже гризла совість за те, що я не воюю зі зброєю в руках, що не маю ніякою зброї, щоб вбивати отих окупантів, які лізуть, руйнують наші міста, вбивають цивільних людей – жінок і дітей. Але тепер, коли емоції вщухли, я розумію, що ми маємо допомагати в міру своїх можливостей. Війна диктує свої правила, і ми маємо розуміти їх. Наші бажання обмежені можливостями, які є в період війни та військового стану. Тому допомагаємо тут, як можемо. Мене тут страшно дивує, і я вражений тим, коли приходять солдати з передової до нас в центр, ми їх «пакуємо» – даємо все, що потрібно, а вони нам дякують, дуже толерантно до нас ставляться, перепрошують за те, що до нас приходять і, як вони вважають, змушують нас трудитися. Це вражає! Це показує їхнє ставлення до нас, а ми, звичайно, стараємося, як можемо, допомагаємо їм. Тому що кожен має робити по своїй можливості, бо таким чином ми переможемо. Ми знаємо, що ми переможемо!
Слава Україні! Слава нації! Смерть ворогам! Україна – понад усе! Збройним силам України тричі – слава, слава, слава!