Цієї весни глядачі очікували на прем’єру серіалу «Молода», де одну з ключових ролей суворої бізнес-леді зіграла Ірма Вітовська. Через повномасштабне вторгнення російської армії прем’єру ситкому відклали. Актори ж були змушені змінити театральні сцени та знімальні майданчики на бліндажі, блокпости, волонтерські штаби та евакуаційний транспорт. А ще кожен з них став бійцем інформаційного фронту, розповідаючи на своїх сторінках у соцмережах про російську агресію. Не стала винятком і Ірма Вітовська, яка нині активно допомагає вимушеним переселенцям. Новий канал поспілкувався з акторкою про війну, волонтерство та мрії про перемогу.
– Чи думали ви, що почнеться повномасштабне вторгнення?
– Війну я очікувала з 2014-го року. Особливо гостро – з кінця 2021-го – початку 2022-го. Вона була в інформаційному шумі. А ще я знаю, що 30 грудня 1922 року був утворений Радянський Союз. Судячи з усієї пропаганди, яка була в російській федерації, розуміла, що там хочуть відтворити його. Тому до цього була готова. Кінець 2021 року ми проскочили. Відчувала, що скоро все почнеться. Називали різні дати, але я думала, що все станеться 23 лютого в День радянської армії. Тоді росіяни могли почати наступ, щоб 9 травня, як це вже й підтверджують, святкувати визначну перемогу. А до 30 грудня 2022 року відтворити свій так званий другий Радянський Союз. Я навіть пройшла одноденні курси в Жіночій Варті «Військові дії у містах». Ми розуміли, що от-от може початися. Але до війни можна готуватися, та все одно ніколи не бути готовим.
– 24 лютого, певно, вже неможливо буде викреслити з пам’яті українців. Яким цей день був для вас?
– Увечері 23 лютого в кінотеатрі «Оскар» проходила прем’єра фільму, на якій було багато кінематографістів і людей з кіноіндустрії. Ми всі говорили на тему війни, яка насувалася, і навіть якось жартували про це. Цілий день у мене був досить пригнічений стан, не змінився він і ввечері. Я вибачилася, що не залишилася на фільм, і поїхала додому з недобрими відчуттями. Можливо, то була акторська інтуїція, бо щось муляло всередині. Коли о 5 ранку 24 числа подзвонили знайомі і сказали, що чують вибухи, зрозуміла, що абсолютно розгублена. Ніби й готувалася до війни, але не була готова. Хоча після тренінгу передавала свої знання колегам, розповідала сусідам по будинку, як діяти, навіть у театрі робила зустріч на цю тему. Тобто всі готувалися до широкомасштабної війни, але всі сподівалися, що цього не станеться. Або що це буде якась локальна історія, і ми всі зосередимося на локальній допомозі.
Будинок актора серіалу «Молода» окупували росіяни: «Застрелили сина сусідки просто так»
– Ви спочатку не поїхали зі столиці, чому залишались?
– Коли на початку війни люди масово виїжджали з Києва, я хотіла лишитись і застосовувати набуті на тренінгу знання. Та за пару днів зрозуміла, що синові буде ліпше в безпеці, та й батьки хвилювалися за нас. Ми живемо на 18-му поверсі на досить відкритому просторі – небезпечно. Важко було спускатися в підвал без ліфта при кожній повітряній тривозі. Прийняли рішення їхати, коли Житомирська траса вже була закрита. На свій страх і ризик ми поїхали півднем Київської області, якось через села проскочили, так і виїхали. Хотіли залишити дитину в батьків, а самі повернутися потягом до Києва. Чоловік повернувся, а я лишилася, долучившись до допомоги тут.
– Як син сприймає війну?
– Синові я розповідаю про ціну його безпеки. Хтось страждає просто через те, що живе в південній, східній Україні чи в Київській області. Він має знати про це, має цінувати, що зміг поїхати до родини в безпечне місце. Ми принципово не виїхали з України, розумію, що я тут більше потрібна, ніж за кордоном, тому й син зі мною тут. Але очікуємо повернення в Київ. Поки ж наші очі та думки – на сході та півдні України, там, де наші воїни вирішують наше майбутнє.
– Розкажіть про ваше волонтерство. Чим ви займаєтеся?
– Допомагаю виїжджати вимушеним переселенцям до Європи та отримувати там прихисток. Дуже рада, що змогла долучитися до допомоги, стати членом італійської асоціації, в мене з’явилося безліч друзів, завдяки яким дуже багато жінок і дітей знайшли домівки. За цей час ми перевезли чимало родин, які тікали від обстрілів, з різних територій. Ми їх відвозимо до кордону, відправляємо, поселяємо, формуємо списки, робимо реєстр, хто де поселився, тримаємо зворотній зв’язок з великою кількістю людей. Мені дали перепустку, і я можу супроводжувати автобусами групи людей до кордону. Чоловік теж волонтерить у Києві. Він допомагає армії.
– Певно переселенці ділилися своїми історіями. Які з них вразили найбільше?
– Не було багато часу на сповіді цих людей, але були очі, які важко забути. Знаєте, коли мами з дітьми на руках дивляться, і цей погляд питає: «Ви обіцяєте, що все буде добре?»
Взагалі зараз всередині мене такий собі емоційний стрижень, усе зачерствіло і закрилося. Я просто щось роблю, роблю, роблю, роблю. Ви навіть не уявляєте, тут волонтери майже не сплять, працюють без перепочинку. За війну я плакала двічі. Вперше, коли розбомбили театр у Маріуполі. Тоді в мене вийшло все накопичене. Вдруге, коли вдарили по вокзалу в Краматорську. А от побачене в Бучі викликало злість і бажання сатисфакції. Зараз Великій піст і Великдень на носі, розумію, що за християнськими настановами маю піднятися над собою й молитися за прозріння наших ворогів. А в мене те, що творили з жінками, з дітьми, викликає злість, адже неприйнятна будь-яка агресія по відношенню до дітей. Я вже мовчу, що виробляли там.
Хочеться, щоб усі, хто прийшов з агресією, хто до цього доклався, всіх пропагандонів, які накачували ненавистю і вбивали мізки громадянам росії, покарали. Хочеться дожити до того моменту, коли росіянам відкриються очі на правду, хочу бачити їхнє усвідомлення дна, на якому вони опинилися. Вони підтримують путінський режим, не чуючи своїх родичів, а вірячи телевізору. Хочу бачити, як росіяни слухатимуть історії біженців, історії свідків воєнних злочинів, хочеться побачити, як вони їдуть по наших зруйнованих містах і селах, і їм показують воронки від бомб, портрети людей, дітей, які постраждали від їхнього зла і пекла. Цим і живу – дочекатися такого моменту.
– За чим з мирного життя ви сумуєте найбільше?
– Ні за чим не сумую. Живу очікуванням прозріння росіян.
– Що ви мрієте зробити найперше після перемоги?
– Вірю, що після перемоги ми все відбудуємо й будемо жити з пам’яттю про тих, кого втратили. Жити за них і щодня пам’ятати про них, щоб не розчинитися в симпатії і сентиментах до іншої країни. Хочеться, щоб українці знали: ми є нова політична нація, ми – окремий народ, ми – незалежні, ми – Україна, яка відродилася, стала над собою, в якій прокинувся дух наших предків, замордованих і страчених практично тою самою системою і тим самим ворогом, що прийшов сьогодні.
З тим же напором, з яким ми відвойовуємо кожен клаптик землі, ми маємо й відбудуватися. Залишити всі свої слабкі сторони і всі збочення – моральні, духовні, будь-які. Ми маємо стати прикладом для нового світу, якому зараз показуємо незламність і силу духу народу, що бореться за право бути на мапі світу. Ми маємо показати, що можемо знищити все криве й лукаве в нас.
Потім ми маємо працювати всі разом, як бджоли у вулику. Сподіваюся, що коли будемо все відбудовувати, закрутиться і культура, яка має це все цементувати. Я хочу працювати, хочу повернутися у професію. Зрозуміло, що ще будуть сльози. Бо всі заморожені емоції вийдуть. Ми будемо дуже багато плакати. Буде здоровий, нормальний жаль і трішки сорому, що ми вижили, а хтось ні. Проте зараз намагаюся не думати, що буде після перемоги, а своїми діями наближати її.
І не головне, якими ми увійшли у війну, головне, якими ми вийдемо з неї. Тому що кожен розуміє і знає свої скелети, що він робив з 2014 року. Можливо, не хотів чути про війну, або сприймав її легко – всі знають про себе все. І кожному бажаю вийти з війни новим громадянином великої країни. Адже в нас є обов’язок перед загиблими, перед тими, хто не прожив навіть першого року життя, обов’язок стати великими.