«Зберегти те, як країна звучала і працювала»: автор концепції та продюсер марафону «Від Ранньої Зорі» Денис Блощинський про проєкт

Україна складається з тисяч щоденних історій — традицій, ремесел, локальних ініціатив, бізнесів і людей, які просто роблять свою справу. Саме ці історії часто залишаються поза великим наративом про країну.

23 серпня, у День Державного Прапора України, відбудеться масштабний 16-годинний поетично-музичний марафон «Від Ранньої Зорі». Подія об’єднає понад 200 митців, музикантів, поетів, істориків та підприємців навколо спільної ідеї — показати країну через людей, які її творять. 

Про відмову від концепції «центру та периферії», важливість чесної розмови про складні сторінки історії та потребу зберегти в публічному просторі інтонацію без штампів і штучного пафосу ексклюзивно Новому каналу розповів Денис Блощинський — директор Фундації соціальних інновацій «З країни в Україну», автор концепції та продюсер марафону «Від ранньої зорі».

Чому сьогодні важливо говорити про культуру ширше, ніж лише про мистецтво? Як діяльність підприємців, музикантів, митців, істориків, освітян та громадських ініціатив разом формує сучасну Україну?

Є село Сварицевичі на Рівненщині, де на Трійцю досі водять Куста — давній обряд, під час якого дівчину вбирають у зелень із клену та березових гілок. Його ніхто спеціально не відроджував і не реконструював, бо цей звичай ніколи й не переривався. Тепер скажіть: це мистецтво? Ні. Це релігійна практика? Не зовсім. Це побут? Теж ні. Це просто те, як тут живуть у певний день року.

Ось із такого й зроблена культура, а не з самих лише виставок і концертів. Виставки й концерти — це її верхній, найпомітніший поверх. Але фундамент — це те, як складено договір, як ухвалюють рішення на нараді, як у місті ставляться до старої будівлі, кого запрошують на весілля і кому першому наливають. Тобто культура стоїть не поруч з економікою чи управлінням, вона всередині них.

Коли ми починали розписувати марафон, я дуже швидко перестав розуміти, за яким принципом ділити наших героїв. Директорка херсонської бібліотеки імені Гончара, яку заснували 1872 року і з якої під час окупації вивозили дореволюційні фонди — вона хто? Музейниця, управлінка, громадська діячка? Реставратор, який зараз працює в Тустані — це наука чи ремесло? Підприємець з Ужгорода, чия кондитерська зберігає рецептуру вже понад сто років — бізнес чи спадщина?

Тому в проєкті вийшли не «культура та суміжні сфери», а просто перелік людей, які щось тримають на своїй землі. Історик тримає пам’ять, підприємець — робочі місця й ремесло, освітянин — мову, а музикант — інтонацію. Жоден із них поодинці країну не формує. Але разом вони і є цією країною.

Україна має дуже різний регіональний досвід, історію та культурні традиції. Як перетворити цю різноманітність не на відмінності між нами, а на основу спільної української ідентичності?

Найперше — перестати вважати, що відмінності взагалі треба «перетворювати». Вони не є проблемою, яку слід обов’язково переробити на щось корисне. Проблема виникає в іншому місці: коли одну з традицій оголошують нормою, а решту — лише місцевими особливостями при ній.

Практично це робиться дуже просто, і ми це перевірили на власній сітці. Треба відмовитися від центру. У нашому поділі немає головної землі й немає периферійних. Замковий пояс Луцьк — Клевань — Дубно — Острог — Кременець — Збараж не є «західною специфікою». Це інфраструктура державності, така сама за статусом, як гетьманські столиці Батурин і Глухів на Сіверщині. Просто одна лінія збудована з каменю, а інша з канцелярій.

Друге — шукати не спільні риси, а спільні механізми. Риси у нас справді різні: гуцул і бессарабець вдягаються по-різному, їдять різне, святкують по-різному. А механізм один і той самий: люди селилися вздовж води, торгували вздовж шляхів, і саме перетини цих шляхів робили з окремих громад єдину спільноту. Острозька Біблія розійшлася звідси по всій державі не тому, що Острог був центром, а тому, що там були академія, друкарня й людина, готова за це заплатити.

І третє, найнеприємніше. Не можна будувати спільне на замовчуванні. Частина нашої спільної історії — це виселення 1940-х років із Холмщини й Лемківщини, депортація кримських татар, знищені села. Якщо про це мовчати заради уявного спокою, єдність вийде ненадійною і трісне при першій же складній розмові. У марафоні бузькі землі йдуть поруч із Волинню саме тому, що носії холмської традиції після виселень живуть тут і про це треба говорити вголос.

Спільна ідентичність, як на мене, не є результатом узгодження. Вона є результатом того, що люди достатньо довго мали справу одне з одним і виробили спосіб це робити.

«Від Ранньої Зорі» якраз побудований на ідеї такого об’єднання — через історію, музику, поезію, бізнес та людей із різних куточків України. Що, на вашу думку, може дати країні такий формат спільної розмови?

Формат дає одну річ, якої не дає ні концерт, ні конференція, ні телемарафон у звичному вигляді: тривалість і послідовність.

Шістнадцять годин — це не «багато контенту». Це час, протягом якого людина фізично не встигне подивитися все, але в цьому полягає весь сенс. Ти вмикаєшся об одинадцятій тридцять, потрапляєш у Таврію, слухаєш вісім хвилин розмови з людиною, про існування якої раніше й не здогадувався, далі — поетку, потім — сюжет про швейне підприємство і йдеш у власних справах. А ввечері вмикаєш ефір знову і потрапляєш уже в Карпати. Між цими двома точками минуло десять годин і вісім земель. Ти їх не бачив, але чітко знаєш, що вони весь цей час були. Ось це відчуття країни, яка існує без тебе і паралельно з тобою, воно, здається, і є найкориснішим ефектом.

Друге, що дає такий формат, — порядок, у якому неможливо когось поставити першим за уявними заслугами. Землі йдуть за сонцем. Не за розміром, не за бюджетом і не за тим, хто гучніший. Це суто технічне рішення, але воно вмить знімає ціле поле непотрібних суперечок.

І третє, суто прагматичне. За один день у публічний простір заходить понад двісті нових імен, більшість із яких досі не мала національної впізнаваності: майстрині, куратори, підприємці, бібліотекарки, керівники локальних інституцій. Далі з ними працюють локальні медіа, музеї, школи, партнери. Ефір завершується о 21:36, а ці імена залишаються в обігу.

Чого формат не дає — так це швидкого результату. Розмова такого типу не змінює нічиєї думки за один день. Вона робить інше: створює спільний перелік того, про що взагалі можна говорити.

Чи хотіли б ви, щоб «Від Ранньої Зорі» стало щорічною традицією до Дня Державного Прапора? Яким ви бачите розвиток цього формату і що хотілося б зберігати в ньому з року в рік?

Хотів би, і скажу чесно чому: цей проєкт має вбудований механізм повторення, який зазвичай доводиться вигадувати штучно. Сонце сходить щороку. 23 серпня буває щороку. Нам не треба нікого переконувати, що ця традиція потрібна, варто просто не зіпсувати наступний раз.

Що я хотів би зберігати незмінним за будь-якого розвитку? Насамперед прив’язку до астрономічного часу сходу й заходу сонця: не круглі цифри, не «з дев’ятої до дев’ятої», а саме те, що реально відбувається того дня в природі. Рух зі сходу на захід. Чотирнадцять земель. І принцип, що останній акт стартує вже після заходу, тобто найважливіше в цьому дні відбувається тоді, коли світла майже немає.

Що має змінюватися? Передусім — перелік людей. Якщо через три роки в ефірі будуть ті самі обличчя, це вже не марафон всієї країни, а закритий клуб. Далі географія зйомок. Цього року чотири землі ми знімаємо не на їхній безпосередній території: Крим, Таврію, Донбас і Приазов’я — через релоковані громади, переселенців та команди. Я дуже хотів би, щоб щороку ця цифра зменшувалася. Це і буде найточнішим показником того, як у нас насправді справи, а не рейтинги чи охоплення.

Є ще один напрям, про який ми думаємо. Усе, що створюється для одного дня, а це майже сотня відео, 14 історичних сюжетів, живі виступи й поезія, — після ефіру нікуди не зникає. За кілька років із цього складеться унікальний аудіовізуальний архів земель, якого зараз в Україні просто немає. Не архів окремої події, а живий зріз того, як країна звучала і як вона працювала в конкретному році.

А найбільше хотілося б зберегти інтонацію. У цьому дні немає жодного слова «незламність», жодного «форпосту» і жодної скорботної музики під кадри руїн. Люди просто розповідають, що саме вони роблять і навіщо. Це найважче втримати на другий чи третій рік, адже коли формула вже відома, виникає спокуса її штучно підсилити. Ось цього робити точно не можна. 

Що особисто для вас стало найважливішим відкриттям під час підготовки? Чи була історія або людина, яка особливо вразила?

Ми почали з того, що хотіли намалювати мапу. Чотирнадцять земель, сім студій, чіткі межі — щоб глядач бачив, де закінчується одна історія і починається інша, а сценаристи розуміли, про що говоритиме кожна година ефіру.

Записали десятки розшифровок із дванадцятьма дослідниками у різних містах і в різні тижні, провели телефонні інтерв’ю, під час яких кожного та кожну окремо питали одне й те саме: де проходить межа вашої землі.

Більшість із них були готові відповісти на це ледь не під тортурами 🙂 Якщо зібрати їхні думки з цього приводу, можна сказати, що:

• кордони проводити не потрібно, бо будете марно старатися;
• в історії так не працює — це постійний процес переосмислення та перевизначення себе відносно територій;
• відповідь залежить від того, хто дивиться на межі: етнограф, історик, мовознавець чи економіст.

Це одне з найважливіших відкриттів, як би дивно це не звучало. Ми готувалися сперечатися із радянським обласним поділом, а виявилося, що сперечатися немає з ким і немає про що: фахівці просто не мислять кордонами. Вони мислять зв’язками, річками, шляхами солі, напрямками, куди їхали по сіль і звідки везли рибу.

Мапа, яку ми хотіли намалювати, відмовилася малюватися. І саме в цій відмові наша країна постає найточніше.