«Моя дитяча мрія стала реальністю»: зірки Нового каналу згадали щемливі історії з дитинства

З нагоди Міжнародного дня захисту дітей пропонуємо поностальгувати з ведучими та акторами Нового каналу

Дитячі роки – особливий час для кожного. Ми прагнемо повернутися в безтурботні дні й пригорнутися до батьків, які закликали не поспішати дорослішати. 1 червня, у Міжнародний день захисту дітей, зірки Нового каналу поділилися зворушливими дитячими спогадами.

Олена-Крістіна Лебідь, ведуча проекту «Аферисти в сітях»

– Розкажу кумедну історію, яка сталася, коли мені було вісім років. Моя мама дуже любить готувати. От реально любить! Тому постійно вигадує щось особливе, – з усмішкою ділиться Олена-Крістіна Лебідь. – І от чекаємо ми якось гостей. Мама шкварить, як електровіник. Головний сюрприз – голубці оригінальні: з печінковим паштетом, горіхами та чорносливом. Словом, півдня магії біля духовки – і головна страва готова. Уявіть, рум’яні голубці красуються у дечку та охолоджуються. Та батько чомусь вирішив поставити їх під мій улюблений табурет. На ньому я дуже любила сидіти навприсядки. У той день також туди залізла і, злазячи, опустила обидві ноги в головну страву вечора. Заради сміху мама показала гостям голубці з відбитками двох ніг. Вийшов авторський рецепт від 8-річної Крістінки! (сміється).

Тарас Цимбалюк, актор серіалу «Зв’язок»

– Я завжди по-доброму стібуся з сестри Олі. Якось, коли ми ще були малими, перейменував свій контакт у її телефоні на «Павло Зібров» і поставив його фотку, поки сестра не бачила. Прийшов на кухню, де Оля з мамою якраз готували, набрав її зі свого номеру й поклав телефон у кишеню. Кажу сестрі, що до неї хтось телефонує. Вона дивиться на екран і, шокована, промовляє: «Мені дзвонить Павло Зібров!» А я ж підігрую: «Що, реально? Ти що, знайома з ним?» Ось так я її розвів. Ми дуже довго сміялися всією сім’єю з цієї історії, – пригадує Тарас Цимбалюк. – Останнім часом наші зустрічі з родиною стали рідкими. От, приміром, у дитинстві я не дуже любив щось робити на городі. А зараз, коли мама телефонує й каже: «Ми йдемо на город», у мене одразу думки: «Блін, який був би кайф покопати всією сім’єю». Бо тепер це хороший привід зустрітися і провести час разом.

Алекс Якутов, ведучий проекту «На ножах»

– Пам’ятаю історію з першого класу. Мій друг і сусід Віталій приніс на урок сливи, а я взяв бутерброди. Почалося заняття, ми все поз’їдали й вийшли з класу. Перша вчителька Ольга Степанівна питає в нас, куди ж ми йдемо. А я їй відповідаю: «Ну, як куди? Ми з’їли вже сливи і бутерброди, що ж ще тут робити? Скільки ще можна сидіти? Треба бігати, гуляти», – сміється Алекс Якутов. – Я був непосидючим, постійно десь ганяв і лазив. У першому класі по черзі поламав обидві руки, пролежав у лікарні. А вже в другому класі зрозумів, що треба ще й навчатися (усміхається).

Віталіна Біблів, акторка серіалу «Будиночок на щастя»

– Я зростала дуже чемною і слухняною дівчинкою. Але чітко пригадую одну кумедну ситуацію. Мені було десь два з половиною роки. Ми з батьками жили в комунальній квартирі. Зазвичай, поки я засинала у своїй улюбленій байковій піжамі з лисицями, всі сиділи на кухні. І ось якось перед сном мені терміново захотілося з’їсти крейди. Я пішла в наш маленький коридорчик, прорвала шпалери, і колупала пальцем та їла матеріал зі стін. Батьки прийшли подивитися, чи я сплю, а я стою, замазана тою крейдою, і дивлюся на них наївними очима. А вони сміялися, – каже Віталіна Біблів. – Також хочу поділитися найтеплішою історією з дитинства. Мої батьки – військовослужбовці, тому частенько віддавали нас надовго в село до бабусі. Я могла не бачити їх по чотири-п’ять місяців. Пам’ятаю, якось так сильно сумувала за ними, що вони мені наснилися. І от сниться, що я лежу, чомусь, не на своєму ліжку в бабусі, а на великому ліжку з подушками, на яке зазвичай лягати було не можна. Сплю, а мама гладить мене по голові, тато тримає за ніжку. Раптом розплющую очі й розумію, що це відбувається насправді! Мама гладить, а тато тримає за ніжку. Тоді моя дитяча мрія стала реальністю (усміхається крізь сльози).

Дмитро Вівчарюк, актор серіалу «Зв’язок»

– Нас у сім’ї шестеро: маю трьох братів і двох сестер. Я провів дитинство на вулиці, в дитячих таборах і з бабусею в селі. Мене називали головою колгоспу, бо був «підприємницьким хлопчиком» (усміхається). Я і метал з пляшками здавав, і кур’єром працював, і машини мив, і яблука збирав, потім здавав на вагу. Ось так, бувало, малим зароблю якусь копійку і куплю собі новеньку футболку в школу, – ділиться Дмитро Вівчарюк. – Мав насичене дитинство. Частенько з хлопцями бився в школі, розбивав вікна. Якось алабай вкусив мене за м’якеньке місце. А колись заліз на шовковицю, нарвав трохи ягід, але вийшов дід і палкою мене зігнав (сміється). Мої дні народження проходили не дуже розкішно: подарунком було те, що мама накривала стіл. Але я не жаліюся! Бо виріс у любові і знаю ціну певним речам. Схоже, це і зробило мене таким свідомим, яким я є зараз.

Міжнародний день захисту дітей є особливо важливим під час війни. Маленькі українці розуміються на зброї, навчаються попри обстріли, вимкнення світла та проводять час у бомбосховищах. І щодня ЗСУ виборюють для них майбутнє. Вітаємо зі святом і закликаємо всіх відсьогодні зігрівати теплом і любов’ю кожну дитину, аби вона виросла гордістю України!