Новий канал продовжує збирати #ДобріІсторії українців. Одеситка Єлизавета розповіла про свій досвід у пункті донорства крові. Там вона познайомилася з 89-річним дідусем, який зворушив своїми вчинками всю молодь навколо.
– 24 лютого, як і багато українців, я прокинулася від дзвінка друга: «Вставай, Лізо. В нас почалася війна». Якщо чесно, подумала, що це злий жарт, і краще б так воно й було, – згадує дівчина. – У перший день ми взагалі не виходили з дому, боялися кожного звуку. Багато хто поїхав до родичів, а ми не знали, що робити далі. На дорогах була метушня.
На другий день війни вони замислилися, чим можуть допомогти армії. Спершу перевели гроші на благодійні фонди, а наступного дня вирішили піти здати кров для наших бійців.
– Близько 11 ранку ми прийшли в пункт здачі крові й були шоковані, коли побачили довжелезну чергу до воріт лікарні та у дворі, – розповідає Ліза. – У пункті здачі сказали, що можуть приймати по 300 людей на день, але, за відчуттями, там було близько тисячі. Поруч із нами чергу зайняв 89-річний дідусь. Нещодавно він поховав дружину, і йому було дуже сумно. А тут ще й війна. Літній чоловік сказав фразу, яку я ніколи не забуду: «Якщо горіти я не стану, і ти горіти перестанеш, то хто зупинити цю орду?» Також дідусь сказав, що після здачі крові піде записуватись у тероборону Одеси та боронитиме місто до кінця. Це зворушило всіх, і ми дружно пропустили його вперед. Вийшов він із пункту за півгодини, побажав удачі й пішов. А ми чекали ще цілих сім годин. Якщо чесно, було важко стояти: жарко й душно від великої кількості людей, сісти ніде, хотілося їсти та пити. Але мене підтримували слова дідуся і гріла думка, що це все на благо.
#ДобріІсторії: як переможці «Ревізори на порозі» облаштували центр для біженців
Більшість донорів – молодь. За сім годин очікувань усі перезнайомилися, жартували, підтримували та заспокоювали однеодного, ділилися водою, павербанками, обговорювали новини. Одна дівчина зберігала в маленькій сумочці таблетки на всі випадки життя й допомогла трьом жінкам, які знепритомніли від задухи. Одна жінка простояла п’ять годин у черзі, і виявилося, що через давню операцію їй не можна здавати кров. Вона засмутилася і заплакала.
– Коли ми дісталися стійки реєстрації, на вулиці вже сутеніло. На превеликий жаль, мені заборонили здавати кров, – ділиться Ліза. – Все через препарати, які я приймаю за станом здоров’я. Хоча напередодні почитала в інтернеті й не знайшла інформації, що мені не можна здавати кров. Було дуже прикро! І не за сім марно втрачених годин, а через те, що я не змогла допомогти. Адже так хотілося! Добре, що в друга проблем не виникло, і, можливо, його кров врятує комусь життя.
Окремо Ліза наголосила на героїзмі лікарів, які приймали людей з ранку і до пізнього вечора практично без перерв. Вони навіть знаходили час поповнювати кулер водою та склянками для донорів.
– Я ніколи не вважала себе затятою патріоткою. Але коли з’явилася нагода виїхати з країни в безпечне місце, зрозуміла, що не можу цього зробити, – каже дівчина. – Я народилася у незалежній Україні, і якщо треба, то тут помру. Це моя земля і мій дім. Ніколи не думала, що можна плакати через кожного вбитого українського військового, що серце може так боліти. Але точно знаю: перемога – за Україною, і ми разом з усім упораємось! Зараз важкий час, багатьом потрібна допомога – від військових до незнайомої бабусі біля вашого під’їзду, яка просить копійчину. Якщо є можливість,обов’язково допомагайте чим можете!