Володимир Ращук – актор театру і кіно, офіцер НГУ з позивним «Артист». 24 лютого 2022 року він пішов на фронт добровольцем, вважаючи, що до акторської професії вже не повернеться. А вже у листопаді глядачі Нового каналу побачать його в несподіваному амплуа: у ситкомі «Котляревський», де він грає шеф-кухаря. До Дня захисників і захисниць в ексклюзивній розмові ми поговорили з Володимиром про перший вихід на сцену після фронту, комедію під час війни, дисципліну і про те, чому просто «дякувати військовим» замало.
Що відчули, коли вперше після фронту вийшли на знімальний майданчик чи сцену?
Уперше після 24 лютого я вийшов на сцену свого театру влітку 2022-го. Тоді я ще лежав у шпиталі після поранення. Виставу, яку раніше грав російською, вперше зіграв українською, текст вивчив за два дні. Грав не заради себе. Хотів, щоб побратими з родинами прийшли в театр, трохи видихнули й побачили мене з іншого боку. Позивний «Артист» же треба виправдовувати.
А справжнє повернення в професію сталося пізніше, теж у шпиталі, коли мені запропонували роль у «Позивному “Тамада”». На той момент я вже поховав свою професію. І раптом зрозумів, що мистецтво ставить мене на ноги краще за крапельниці. Це була реабілітація в прямому сенсі.
Розкажіть про свого персонажа в серіалі «Котляревський», який ми усі очікуємо вже в листопаді на Новому каналі
Я граю шеф-кухаря. Близький він мені тим, що кухня – це моє. Я справді люблю стояти біля плити. Навіть на фронті, коли була змога, готував собі сам і намагався щось екстравагантне, цікаве, екзотичне приготувати своїм побратимам: то з індійськими спеціями, то з японською ноткою. Тож тут нічого вдавати не треба. Це моя історія.
А ще мене роками бачили «великим чоловіком»: військовий, бандит, охоронець. Хоча в театрі я грав усе, включно з комедією і буфонадою. Смішно, але торік журналістка в інтерв’ю сказала, що я міг би зіграти шеф-кухаря в комедії. Як у воду дивилася.
Як проходять зйомки «Котляревського»? Як вам ця робота?
Ритм щільний, зміни довгі. Кожна серія – окрема історія, тож нудно не буває. Страви в кадрі мають виглядати по-справжньому, тому поруч фудстилісти й кухарі-консультанти. Нас постійно консультує справжній шеф-кухар Олександр, з яким ми постійно один одного з посмішкою називаємо шефами.
Мій побут на майданчику простий. Звечора пів години на кухні, а наступного дня приїжджаю із судочками. Намагаюся тренуватися тричі на тиждень, хоча у знімальному процесі відновлення – це розкіш. Жанр легкий, але ставлюся до нього серйозно. Акторство для мене є працею, а не «вийшов і покривлявся».
Як вам перемикатися між роботою над роллю і тим, що відбувається в країні?
Не буду прикидатися, що легко. Але саме це тримає мене в балансі й не дає з’їхати з глузду. Думаю, як і багатьох українців.
А щодо жанру я давно кажу: людям потрібне щось легке. Стресу, болю і страху нам вистачає, ракета може прилетіти в будь-яке місто. Без гумору взагалі нікуди. Я через війну й сам трохи фаталістом став і на багато речей дивлюся з чорним гумором.
Що для вас важливо, щоб глядач відчув?
Щоб видихнув. Хоча б пів години посміявся і не думав про тривоги. І щоб відчув смак, буквально. Це ж Котляревський: в одній «Енеїді» майже 170 страв. Українська кухня – не музейний експонат, а жива, смачна й сучасна культура. І мені важливо, щоб було видно: легкий жанр теж можна робити якісно.
Чи є щось у персонажі чи історії, що резонує з вашим досвідом?
Кухня дуже схожа на підрозділ. Є ієрархія, є шеф, який відповідає за всіх, є аврал, коли все горить. І є команда, де кожен тримає свою ділянку. У серіалі головне – стосунки в команді, а я вже добре зрозумів, що таке надійне плече поруч.
І ще їжа. На фронті я просив привозити певні продукти й готував сам, коли міг. Проста домашня їжа там – це і дисципліна, і шматок нормального життя.
Що змінилося у вашому сприйнятті професії після всього пережитого?
Був період, коли я вважав акторство чимось несерйозним, бо головні сили мають бути на фронті. Почасти це відчуття й досі зі мною.
Але ставлення до самої професії змінилося кардинально. Досвід війни в мені інтегрувався, я тепер інший актор. Одразу бачу фальш у кадрі, особливо коли грають військових. І розумію, що через професію можу говорити з людьми про справді важливе: біль, втрати, цінності, любов. Тому й вимог до себе стало більше.
Що вам зараз дає опору?
Дисципліна. Мій «секрет» – у відсутності вибору. Є план харчування і тренувань, і скасувати його не можна, хоч третя ночі. Монотонні однакові дії тримають, коли навколо все хитається.
Професія теж. Вона допомагала мені навіть на фронті, у комунікації й організації людей. Якби не вона, витримати все було б значно важче. І побратими: вони підтримували мене, коли я ще на фронті готувався до змагань.
А ще я по життю мрійник. Мрію знову літати літаками. А з побратимами жартуємо, що після перемоги впадемо в чан з вином (усміхається).
Що б ви хотіли побажати читачам у День захисників і захисниць?
Без гасел. Кажу щиро, і яку думаю. Дякувати «військовим» загалом – це не показник. За цим словом стоять конкретні люди, від піхоти до командирів. Знайте їх на ім’я, розповідайте про них, підтримуйте їх підрозділи донатами.
І будьте готові. Війна не десь далеко. Пройдіть курс тактичної медицини, навчіться поводитися зі зброєю й дроном. Це не про паніку, а про те, щоб вижити і бути корисним в критичній ситуації.
А захисникам і захисницям бажаю сил і повернутися додому. І щоб ті, хто на щиті, не були забуті.