«Якщо я перестану хвилюватись, то піду з професії»: Катерина Олос про залаштунки сольного sold-out та боротьбу з внутрішнім критиком

Почуття гумору як захисна реакція та спосіб пережити складні часи — історія, близька українцям. Вийти на сцену й перетворити власні кризи, розставання та дитячі тригери на сольний концерт, який збирає повний зал — акторка й стендаперка Катерина Олос ризикнула зробити саме це, презентувавши свій перший сольник «Хто я?».

За цим успішним sold-out стоїть довгий шлях: від сумнівів у чоловічих гумористичних командах, де жінкам часто доводилося виборювати право бути смішними, до щоденної терапії та виснажливої роботи над текстом. Щобільше, зараз цей досвід переосмислення болю в комедію Катерина масштабує — навчає військових та ветеранів писати стендап разом з колегою Антоном Житловим. 

Про зворотний бік гумору, шлях від командних компромісів до власної сцени, внутрішнього критика та великі плани на кіно — у ексклюзивній розмові з Новим каналом.

— Катю, нещодавно відбувся твій сольний стендап «Хто я?». Ділися враженнями, як все пройшло. Чи виправдалися твої очікування від сольника? Чи дуже хвилювалася?

Я дуже щаслива, бо в нас вийшов солд-аут — і це вже саме по собі величезна радість. І я реально вдячна кожному, хто обрав провести цей вечір зі мною. Ми ще до початку намагалися занурити людей в атмосферу. Була «попаяна» фотозона з таким медитативним вайбом, кейтеринг із хлібом, маслом і цукром — це було відсилання до одного з моїх жартів про дитинство. І навіть нумеролог працювала для гостей, робила їм невеликі передбачення — тільки хороші. Я заздалегідь про це домовилась з нею. (Сміється)

Якщо говорити про очікування — так, вони точно виправдалися. Я дуже хотіла, щоб люди просто вийшли щасливими: насміялися, видихнули, трохи забули про свої проблеми. І по реакції залу я бачу, що це якраз і сталося.

І, звісно, я дуже хвилювалася. Завжди кажу, що якщо я перестану хвилюватись, то піду з цієї професії. Я хочу, щоб коли люди вийшли після концерту — вони кайфанули, насміялася й пішли з відчуттям «Боже, життя ще таке прикольне, таке класне, у мене все круто. Дякую, що я є, дякую, що все так круто. Що не в мене одного такі ж проблеми». І «Боже, яка Катя смішна» (сміється). 

— Розкажи про момент, коли ти зрозуміла, що хочеш займатися стендапом. Як це сталося?

Це було ще в часи популярності КВН і «Ліги Сміху». Ми тоді грали в «Лізі Сміху» а це все ж командна історія. І так склалося, що я була в чоловічій команді. Думаю, багато жінок, які були частинкою чоловічої команди мене зрозуміють: постійні приколи, знецінення, харасмент, жарти про те, що в тебе немає почуття гумору і що ти недостатньо смішна.

Спочатку я просто хотіла перевірити себе: чи справді я можу сама написати щось смішне. Бо були сумніви — а раптом я взагалі не для гумору? Але в результаті саме так у моє життя і прийшов стендап.

— Як ти наважилася на свій перший великий сольний концерт? Чи було багато виступів до цього?

Чесно кажучи, я хотіла зробити сольник уже давно. Але в моєму житті завжди паралельно було акторство: зйомки в серіалах, проєкти на телебаченні, зокрема «Місто і село» на Новому каналі.

Тому основний фокус часто був саме там. Стендап завжди залишався частиною мого життя, просто не настільки регулярною. Водночас концертів було достатньо: і 30-хвилинні виступи, і 40 хвилин імпровізації. Тож я просто чекала свого моменту — і, от, він нарешті настав.

— Розкажи про підготовку до сольника. Скільки часу вона займає? Це більше про дисципліну чи натхнення?

Для мене цей процес був довгим. Найскладніше було зрозуміти, про що я взагалі хочу говорити зі сцени. У моєму житті був період великих змін: завершення стосунків, побудова нового життя, війна, яка теж все перевернула з ніг на голову. Я сама намагалася зрозуміти, хто я, чого хочу і що зі мною відбувається.

Поки я розбиралася в собі — самостійно та з психологом — паралельно народжувався матеріал. Тому складно сказати, коли саме почав писатися цей сольник, адже він базується на моєму життєвому досвіді. Але якщо говорити про активну роботу над текстом, то останні півтора місяця я займалася ним щодня практично повний робочий день.

— Часто кажуть, що в комедію приходять люди з непростим життєвим досвідом. Ти погоджуєшся з цим?

Мені здається, що всі творчі люди певною мірою драматичні. В усіх них щось було. У всіх є життєвий досвід, але ось така драма — це точно про творчих людей. І почуття гумору — це завжди захисна реакція. Тому це з тобою стається, коли ти починаєш захищатись. Тому так, я б сказала, що це йде з дитинства, як вибір, щоб захищатись, подобатись, тому що ти десь недоотримуєш в сім’ї, тому 100%, це абсолютна правда. 

— Які теми ти піднімала у своєму сольнику? Який блок у програмі твій найулюбленіший?

Усе досить логічно: хто я, моє дитинство, батьки, перша робота, стосунки, секс і, зрештою, пошук відповіді на питання «Хто я?».

А улюблений блок — напевно, історії про дитинство. І ще той, де я розповідаю про те, як сильно хочу бути багатою. Бо, будемо чесні, хто ж цього не хоче? (сміється)

— Які цілі ставиш перед собою після сольника?

Насамперед хочу реалізувати свої цілі в акторстві: знайти й підписати контракт із закордонними агентами, підготувати всі необхідні матеріали та поступово виходити на міжнародний ринок.

Також зараз ми працюємо над дуже важливим проєктом — навчаємо військових та ветеранів писати стендап. Уже цього літа плануємо їхній перший концерт. Вони великі молодці, я неймовірно ними пишаюся і дуже хочу, щоб цей проєкт успішно реалізувався.

Ну і, звісно, вже думаємо з командою про наступний, ще масштабніший сольний концерт. Хоча найближчим часом більше фокусуватимуся саме на акторстві.

— Як народилася ідея створити стендап-проєкт для військових і ветеранів?

Усе почалося з однієї зустрічі з військовими. Ми говорили про гумор, і мене дуже вразило, наскільки тонко та влучно вони жартують навіть про складні речі. Це були жарти, які могли народитися лише з їхнього досвіду — одночасно смішні, чесні й дуже глибокі.

У якийсь момент прозвучала думка, що багато речей, через які вони пройшли, по-справжньому можна зрозуміти саме через гумор. Вона дуже мені запам’яталася і фактично стала відправною точкою для цього проєкту.

Тоді я вперше подумала: а що, як дати цим історіям сцену? Бо для багатьох із них гумор — це не просто спосіб розсмішити інших, а спосіб проживати власний досвід і говорити про складне.

Мені здається, що для українців це взагалі дуже характерно. Ми вміємо знаходити привід для жарту навіть у найтемніші часи. І річ не в тому, щоб применшити проблему, а в тому, щоб витримати її. Саме тому стендап став для нас таким природним інструментом у цьому проєкті.

— Що відбувається всередині проєкту та які результати вже бачите?

Ми працюємо над проєктом разом із моїм другом і колегою Антоном Житловим. На заняттях допомагаємо учасникам розбиратися у власних історіях і перетворювати їх на жарти, розуміючи структуру стендапу. Вони готують матеріал, який ми потім аналізуємо та доопрацьовуємо разом.

Спочатку майже всі дуже сумніваються в собі й не впевнені, що їхні історії можуть бути смішними. Але поступово вони розкриваються, починають більше довіряти собі та отримувати задоволення від процесу.

Зараз ми вже готуємо їх до першого виступу. Влітку плануємо концерт у Києві, де вони вперше вийдуть на сцену зі своїм авторським матеріалом.