Випуск з українським режисером став першим друкованим виданням журналу за останні 2 роки і присвячений документальній стрічці «Довга Доба». Чи не вперше Бадоєв запрошує читача до себе додому, у те саме місце сили, де він провів більшість свого часу під час повномасштабного вторгнення.
В обʼєктиві фотографа Ярослава Бугаєва режисер зʼявляється в стильних образах з автентичними мотивами від українських дизайнерів LUVI, ставши їхнім зірковим амбасадором. В ексклюзивному інтерв’ю з головною редакторкою Marie Claire Іриною Татаренко Бадоєв ділиться своїми роздумами стосовно надмірної поетизації війни кінематографом, першим знайомством з красотою та щасливими спогадами з дитинства, а також відповідає на питання, хто був першими глядачами робочої версії фільму «Довга Доба» та які болючі спогади хотів би залишити в пам’яті.
Найцікавіші цитати наводимо нижче:
Алан, раніше натхненням слугувала краса. Що надихає вас сьогодні?
У кліпах я завжди фокусувався на певному моменті чи деталі, з яких виходила історія – нагадування, що ми живемо в приголомшливому світі, сповненому краси. «Довгу добу» не можна назвати одою красі, бо це ода мужності та щирості.
Коли почалася війна, я зрозумів, що все кіно, яке знімалося про війну до цього, – це солодкі вафлі. Кінематограф поетизував війну. У ній немає нічого гарного та романтичного. Війна – це бруд, кров, сльози. І я хочу, щоб наскрізною думкою фільму «Довга доба» стало: «Ніколи знову» на противагу кремлівському наративу: «Можемо повторити». Бо війна – це атавізм. Як можна воювати, коли ми думаємо, що Марс десь поруч? Війна – це розкладання людської цивілізації. Я не збираюся про це знімати поетичне кіно.
Хто перший побачив фільм? Чия думка була для вас важлива?
У мене мало авторитетів у житті. Але вмію цінувати творчість інших людей. Першими були Слава Пілунський та Олександр Роднянський. Слава саме повернувся тоді з фронту, буквально на тиждень. Він кінооператор, ми років 10 працювали разом на початку моєї кар’єри. Слава завжди для мене і в роботі, і по життю був справжнім орієнтиром. Олександр має «правильний» смак. Він підказав мені кілька влучних поправок, які я врахував, від чого фільм став чіткішим.
Пам’ять із часом приховує моменти, які спричинили нам біль. Є спогади, які б ви не хотіли забути?
Через місяць після повномасштабного вторгнення я повернувся до Києва. Саме оприлюднили злочини росіян у Бучі, Ірпені, Гостомелі. Дивишся на фотографії злочинів російських військових і думаєш: «До цього я не знав, що таке зло».
Це було для мене шоком. Усвідомити, як це могло статися, неможливо. Як можна заподіяти стільки зла… Я не міг залишатися вдома один. Блукав сірим безлюдним Києвом, і кожен перехожий був для мене подарунком долі. Бо в нас були спільні теми для розмов та прагнення. Це, певно, був найскладніший період мого життя, але саме тоді я відчував єднання нації. І тому не хочу, щоб ці спогади стерлися з моєї пам’яті.
Вважаю, що люди – політики чи журналісти, блогери чи зірки шоубізнесу, які поширюють наративи, що розколюють суспільство під час війни, – злочинці. Адже сила української нації, як показує історія та сьогодення, у нашому єднанні.
Як для вас звучало щастя в минулому та які побажання щодо щасливого майбутнього?
Коли я був маленьким, для мене був абсолютним щастям ранок, коли мама й тато вже прокинулися та займалися своїми справами на кухні. Я перебігав у батьківське ліжко, там було тепло та добре. Я знав, що я живу в класній родині, що мої батьки люблять один одного. І ось цей дзвін тарілочок, приглушених дорослих розмов – це й був звук щастя для мене.