Денис Христов: «Я дуже хочу родину й дітей. Але все це після війни»
На YouTube-каналі журналістки Раміни Есхакзай вийшов новий випуск авторського проєкту з українськими військовими «Дачний Двіж». У форматі невимушеного подкасту Раміна спілкується із захисниками про життя, війну та людяність посеред фронтової буденності.
Гостями епізоду стали відомий волонтер і ведучий Денис Христов (псевдо «Голландець»), автор документального фільму «1% війни», та херсонський волонтер Андрій Пєтухов (псевдо «Боксер»). У розмові вони відверто говорять про втому від війни, небажання людей евакуюватися, звикання до небезпеки, віру в майбутнє після Перемоги та потребу залишатися людьми попри все.
Денис Христов про буденність війни на Донеччині
По всій лінії зіткнення історії людей повторюються — скрізь одне й те саме страждання. На превеликий жаль, велика проблема в тому, що ці люди похилого віку, які ще застали радянщину, й деякі з них не вважають ворога за ворога. Це проблема. Але вся безпечність просто зникає після першого ж прильоту, коли на їхніх очах вмирають сусіди або рідні.
Я сьогодні розповідав, як у Покровську одним прильотом було зруйновано пів будинку. Дев’ять людей залишилося під завалами. Вісьмох дістали, одного не змогли, він там назавжди. А тих, кого дістали, поховали просто у дворі.
Я забираю чоловіка, чия дружина серед загиблих. Перед тим повз нас пролітають російські «КАБи», влучають десь у центрі Покровська. Ми приїжджаємо, бачимо клуби чорного диму. Як завжди, місцеві виходять подивитися, «куди це вʼїбало». Зазвичай після повторних влучань саме й бувають жертви — ті, хто просто вийшов «у носі поколупатися, подивитися». Є і такі.
Денис Христов про байдужість місцевих мешканців і звикання до насильства
Сідаю в авто, їду з цим Міхаїлом і кажу: «Міш, скільки ще повинно впасти авіабомб російських на умовно Покровськ? Деякі його мешканці усвідомили, що це не «визволення», що це ваш, знищення». І він повертається до мене, каже: «Ну, поки не стане когось із твоїх близьких». І ми веземо його загиблу дружину в пакеті. Ось так воно все працює. Дуже прикро, іноді думаєш: «Я більше переймаюся за твоє життя, ніж ти сам».
Андрій Пєтухов про те, чому люди не хочуть евакуюватися
У нас на Херсонщині багато людей живе в «червоній зоні», я їх не засуджую. Це їхній вибір. Вони кажуть: «Кому ми там потрібні? Влада нам не допомагає. Нам дають мало коштів. Де ми будемо жити? У гуртожитку». Та краще в гуртожитку, але ти будеш жити!
Денис Христов про вербування псевдоволонтерів і співпрацю з ворогом
Він зв’язався, його завербувало ФСБ через те, що його родина в Німеччині з дітьми. Він не може виїхати. Йому пообіцяли: якщо ти будеш здавати нам позиції української техніки, пересування, то залишишся в Селидовому, а коли ми будемо заходити, то виведемо тебе коридором, все буде добре й ти поїдеш до своїх рідних.
У нас були підозри, коли ми якось стояли й спілкувалися перед його прийомом. В нього вже були наративи типу «така країна, все тут погано, треба валити». Я кажу: «Федя, ти на хорошому рахунку, ти потужний волонтер, їздиш туди, куди ми не їздимо, ти ж можеш зараз через «Шлях» поїхати до дружини». Та ні.
Потім виявилось, що Федор листувався з агентом ФСБ і писав, що в нього теж влучив дрон. Він писав: «Пацани, у мене б’ють ваші дрони». Вони відповідали: «Вибач, але таке буває, проте це дієво». А далі він пише: «За мною ув’язались якісь журналісти». Нібито з Німеччини чи ще звідкись. Друга тачка не могла від’їхати. Він такий: «Добре, прийняв, не бийте по мені, я зараз їду». І от так Федя заїжджав туди, куди, як ми вважали, він заїжджав героїчно.
Денис Христов про психологічне виснаження людей і пошук порятунку в алкоголі
У Донеччині вперше я таки побачив самогонний двіж. Це було під Бахмутом, 2023-й рік, Парасковіївка, навпроти там Червона Гора, де вже бої йдуть. Ми приїхали забирати родину з дітьми. Їхній глава родини так відсвяткував цю евакуацію звечора зі своїми сусідами, що був просто «в гівно» й спав. Ми забрали дітей разом з тими його собутильниками, з якими він бухав на вулиці, ще когось позабирали, вивезли, він залишився вдома, а через день телефонує мені й запитує: «Де моя родина?» Кажу: «Вони зараз в Івано-Франківську. Йди шукай військових, щоб вони тебе вивозили, поки ще можеш».
Це був перший випадок, коли я дізнався, що в населених пунктах місцеві барижать самогоном. Вони самі його гонять, варять і барижать. А люди мають продуктові магазинчики у таких червоних, сірих, прифронтових зонах. Якщо ви берете з-під поли алкоголь, будьте готові до того, що місцеві різні будуть: за ту пляшку можуть просто наваляти. Буде неприємна ситуація. Щодо алкоголю, то велика кількість продається. Люди його або провозять, або вже самі й гонять.
Нещодавно телефонує мені цивільний з Покровська, вулиця Прокоф’єва, якийсь 220-й будинок, каже: «Заберіть мене». Я відповідаю: «Якщо завтра буде можливість, ми заїдемо й заберемо. Якщо ні, через кілька днів. Дуже прошу, сиди в підвалі, бо вас дуже обстрілюють». А він мені: «Ти не зрозумів. Я збухаюсь просто… Мій будинок зруйнували, розхерачили. Я перейшов до знайомих, але я не у своєму будинку, на пташиних правах. І мені доводиться постійно бухати. Я просто тут здохну від алкоголю. Заберіть мене звідси». Ми вивезли його. Все добре, все нормально.
Денис Христов про евакуацію тварин і відповідальність під час війни
У нас теж був випадок біля Мирноградського мосту — це між Покровськом і Мирноградом. Телефонують із заявкою: «Заберіть двох котів». Ми якраз неподалік, думаю, добре, зараз заїдемо. Заїжджаємо, сусіди виносять одного кота. Одна кішка дворова, вулична, а інша — породиста. Породиста кудись втекла. Ми жартуємо: «Дворова залишилась, породиста — ждуняра, блін, не хоче нікуди виїжджати».
Виносять нам тих двох котів, питаємо: «А де власник?» — «Власник? Ось через дорогу, його просто розтрощив російський FPV. Не доїхав тридцять метрів». Якби не сусіди, коти просто залишилися б зачиненими у квартирі, були б ще дві жертви. Тож люди, думайте про тварин, яких залишаєте, якщо самі залишаєтесь.
Андрій Пєтухов про прив’язаність людей до речей під час евакуації
Було таке, що ми приїхали в Антонівку. Це дуже небезпечна ділянка, але тоді я ще їздив на неброньованій автівці. Ми приїжджаємо, дуже багато людей, дуже багато речей. Їдемо на одну адресу, це була крайня. Заїжджаємо. Я не знаю — сумок до п’ятнадцяти, може, й до двадцяти. І головне — вони не хотіли нічого залишати. І ще генератор кілограмів двісті… Ми загрузили його. Я розумів, що це могло коштувати життя. Це була автівка на п’ять місць, а в нас — дев’ять людей, тварини, отой генератор, купа речей.
Андрій Пєтухов про віру в Бога
Я в Бога вірю. Для мене Він є. І за мене дуже багато людей моляться, я це відчуваю. Дякую їм за це. Я навіть не знаю, як це сказати… Це справді потужна енергія.
Ми приїхали за людьми. Військові кажуть: «Небо чисте». Але ж це ніколи не на сто відсотків. Ми їдемо. Людина сказала нам: «Я вас буду чекати, коли повернете праворуч». Ми заїжджаємо. І в якийсь момент мій напарник каже: «Ми його проїхали». Я починаю здавати назад — і тут просто скид. Ми встигаємо виїхати, а дрон «Мавік» якраз скинув боєприпас. Після такого як не вірити? Скільки разів уже було так: їдемо, молимося: «Боженько, допоможи» — і все виходить.
Денис Христов про звикання до небезпеки та «азарт виживання» під час атак FPV-дронів
Зараз по-іншому сприймаєш цю реальність, коли FPV падає і не влучає в автівку. У мене вже було двічі, що FPV падав поруч… Після атаки FPV-дрона, коли залишаєшся живий, відчуваєш кайф. Це ніби моє казино. Хоча я в казино не граю й у карти не вмію, але такий мій азарт, тут на кону моє життя і не тільки моє. Ось така гра зі смертю.
Андрій Пєтухов про посттравматичні сни та психологічні наслідки постійного стресу
Ну, в мене от таке, що мені сняться сни, як я помираю, і мертві сняться. Я можу спати й уві сні я знову їду на евакуацію. Їду вночі, тримаю кермо, а гальма не можу намацати. Шукаю, шукаю і не знаходжу. Розумію, що переді мною стіна, а я лечу прямо в неї. Прокидаюся, серце б’ється.
Андрій Пєтухов про неконтрольоване харчування і повернення до спорту
Десь п’ять місяців тому я важив за 110 кілограмів. А нормальна вага — десь 80. Я був спортсменом, але забив на себе. Їв що попало: шаурму, булочки, колу, солодку воду. Їдеш у «червону» зону — і починаєш заїдати. Постійно допомагав людям, про себе не думав. Дійшло до того, що вже штани 3XL, а вони не сходились, живіт звисає…
Зараз харчуюся просто: гречка, яйця, мінімум перекусів. Солодощі не їм, хіба що протеїновий батончик. Вага зараз близько 80. Я пішов у зал, почав потроху займатися, спорт дає змогу розслабитися після всього важкого, відволіктись.
Денис Христов про потребу у відпочинку й зміні середовища
З’їздити в ту ж Одесу, просто змінити оточення, змінити картинку — це дуже важливо. Якщо постійно їздиш однією й тією ж дорогою, бачиш ті самі місця, треба змінити напрямок. Люди, які весь час їздять в один і той же напрямок, вигоряють набагато швидше.
Денис Христов про потребу мати сім’ю й дітей
Я дуже хочу родину, хочу дітей. Але це все після війни. Якби зараз у мене були якісь стосунки з дівчиною, вона б просто попросила мене вибирати: або я, або ті бабусі. І все, вже не той настрій, не той вайб з евакуації, розумієш?
Андрій Пєтухов про те, як війна зробила його більш чуттєвим
Я став більш чуттєвим. Дуже полюбив котиків, песиків. Бо я постійно займаюся евакуацією, і на Херсонщині дуже багато тварин. Дуже радію, коли люди телефонують і питають: «А можна з тваринками?» Звісно, можна! Мені ці евакуації особливо подобаються.
