«Якщо хочеш чогось досягти, змінюй оточення»: Саша Рудинський про поворотні моменти, кар’єру і майбутнє весілля

Вперше глядачі Нового каналу побачили Олександра Рудинського в комедійному серіалі «Подорожники». Харизматичний, талановитий, яскравий… На нього відразу ж звернули увагу! Щойно випустившися з театрального, актор опинився на знімальному майданчику з мастодонтами українського театру та кіно. Його партнерами по кадру стали: Олеся Жураківська, Ірма Вітовська, В’ячеслав Довженко, Наталія Сумська та Віктор Андрієнко. Саша зіграв простого пацанчики з Житомира – дурнуватого, але щирого. Незважаючи на те, що роль була другорядною, Рудинському вдалося виконати її так, що здавалося, ніби саме він повинен бути в центрі сюжету.

Потім Рудинський з’явився у гучному проекті «Перші ластівки», який присвячений реальним проблемам сучасних підлітків. Молодому актору дісталася одна з головних ролей. Він зіграв старшокласника-хулігана Микиту «Ніка» Маслова. І зробив це чудово! Після прем’єри «Ластівок» Саша прокинувся знаменитим. Про нього та його колег по проекту, без перебільшень, говорили всі…

Саша Рудинський взяв хороший розгін і впевнено будує кар’єру не тільки в кіно, але й у театрі. Кількість шанувальників актора збільшується у геометричній прогресії, як і інтерес до його професійного та особистого житті. Саме на ці теми ми й поговорили з «висхідною зіркою».

Як пройшли дитячі та шкільні роки Олександра Рудинського? Завдяки кому він потрапив до театральної студії? В які халепи Саша потрапляв під час навчання і чому його навчило життя у гуртожитку? Що відчував молодий актор, отримавши міжнародну премію, і чи вважає він нагороду заслуженою? Що відомо про наречену Рудинського та чому вони ніяк не можуть визначитися з датою весілля? За що актор розбив голову дівчині, яка йому подобалася, і за який вчинок він уже декілька років не може себе пробачити? Відповіді на ці та багато інших питань читай в інтерв’ю Нового каналу.

Повну версію можна прослухати тут:

Дитинство і перші кроки до акторства

Сашо, телеглядач знає тебе за серіалами «Перші ластівки» і «Подорожники». У тебе талант якимось неймовірним чином навіть своїх другорядних персонажів перетворювати на основних. І це закохує у професійному сенсі. Пам’ятаєш, коли усвідомив, що акторство – покликання, а не хобі?

– Конкретного моменту не було. Я навчався у творчій школі в класі театрального мистецтва. Вже з п’ятого класу ми вибирали напрямок, у якому хотіли б розвиватися. Приділяли багато часу вивченню казок, художніх творів… Пізніше я три роки провчився у Миколаївській театральній студії при Українському драматичному театрі. Там я вивчав театр зсередини: дивився з боку, як працюють артисти, які в них традиції, як потрібно поводитися на сцені…

Любив пробувати себе в різних образах. Досі пам’ятаю свій перший етюд. Я грав бомжа, який напивався і копирсався у сміттєвих баках. Допивав залишки алкоголю зі знайдених пляшок, докурював чужі бички, а потім влаштовував бійню з іншими бомжами. Але зі мною на сцені нікого не було. Я уявляв, що поряд сидить якийсь бомж, і розігрував з ним бійку. Це було дуже смішно!

Ми часто згадуємо ті часи з моїми друзями, які теж навчалися в студії. Наприклад, Артем Самбура зараз успішний музикант і знімає кліпи для Alyona Alyona. Крутий хлопчина! А тоді ми займалися спільною справою.

Тобто, театр підкорив твоє серце ще в ранньому віці. А яке перше враження спливає, коли думаєш про той час? Ти ж не цілодобово безперервно акторською майстерністю займався. Напевно, гуляти любив, як і всі діти…

– Чітко пам’ятаю один момент … Я жив у звичайній п’ятиповерхівці на першому поверсі, балкон виходив на подвір’я, де постійно грали мої друзі. Чув їхній сміх, крики, веселощі – і в мене була такий спокуса вийти до них. Але не міг, тому що сидів і читав. А думки всі були там, у дворі, з хлопцями. Весь час я визирав на вулицю, а вони ще почали кричати: «Рудик, виходь!» Але мама не випускала мене гуляти, тому що я мав дочитати до якоїсь певної сторінки. І лише потім мені можна було вийти.

Це було додаткове читання чи домашнє завдання?

– Позакласне читання. Так хотіли батьки. Я читав «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо, коли інші діти ще навіть букв не знали (сміється). Років у п’ять знав уже всю таблицю множення, міг назвати столиці всіх країн Європи. Я не кажу, що був якимось ерудитом чи вундеркіндом. Ні. Просто мені було дуже цікаво дізнаватися щось нове.

А як у тебе складалися стосунки з однолітками? Ти був душею компанії чи, навпаки, самітником?

– Я завжди був душею компанії! І обожнював дуріти. У мене був дуже дружний клас, усі пацани – як одне ціле. Минулого літа я приїжджав до Миколаєва на свій день народження, і ми з хлопцями відтворили фотографію 15-річної давності. Ті ж люди, та ж місцевість. Усі так змінилися, це дуже цікаво.

До школи батьків «на килим» не викликали?

– Звісно, бувало! І не один раз. Мене, до речі, після 8-го класу вигнали зі школи.

Що накоїв?

– Просто накопичилося… Я багато пустував зі своїми друзями зі старших класів, постійно потрапляв у якісь халепи. Хлопці могли відмазатися, мовляв: «Це не ми. Нас там не було. Ви помилилися», мені ж з цим було значно складніше. З кольором волосся не пощастило! Всі знали: якщо десь щось затівається, і поряд крутиться хтось рудий – значить, це точно Рудинський (усміхається). Тому вчителі мені і сказали: «Сашко, треба тобі перейти на один рік до іншої школи. Якщо хочеш чогось досягти, потрібно міняти оточення». Було прикро. Я не розумів, чому маю перейти в іншу школу. Вважав, що це несправедливо. І учні так само думали. Знаєш, вони цілу петицію склали, ходили підписи збирали по всіх класах. Це, звісно, не допомогло, але мені було дуже приємно.

Коли я перейшов до іншої школи, став більш самостійним. Ні на кого не сподівався, тим більше, на друзів. Відучився рік, а потім повернувся в рідну школу. Незабаром у Миколаєві відкрили театральний коледж. Мені сказали: «Прийдеш до нас – і ми відразу тебе заберемо». За результатами творчого конкурсу, я був у рейтингу на першому чи другому місці. Вступив туди, відучився два роки. А після 11-го класу поїхав до Києва і вступив до театрального.

Вчителі мені сказали: «Сашко, треба тобі перейти на один рік до іншої школи. Якщо хочеш чогось досягти, потрібно міняти оточення».

Ти ж закінчив університет театру і кіно ім. Карпенка-Карого, так? Коли настав час обирати університет, були сумніви?

– Ніколи в мене не було сумнівів. Більше скажу, я жив на півдні України, ріс на радянських фільмах. І дуже мріяв вступити до Школи-студії МХАТ у Росії. На бюджетне відділення, звісно. На той час контракт був дуже дорогий – близько 100 тисяч гривень. Але я паспорт отримав не в 16, а у 18 років. Не зайнявся цим вчасно, тому й документи зібрати не встиг.

Зрештою вирішив спробувати себе в Карпенка-Карого, не знаючи при цьому, до якого майстра буду вступати. Ретельно підготувався, приїхав, показав себе – і мене взяли. І знаєш, я ані крапельки не шкодую, що не поїхав у МХАТ. Щиро кажу. Шалено радий тому, що залишився і потрапив у майстерню Дмитра Михайловича Богомазова. Для мене вона найкраща в Україні!

Ані крапельки не шкодую, що не поїхав у МХАТ.

А батьки були не проти, що ти пішов у театральний? Не читали тобі лекцій на кшталт «це несерйозна професія, давай на інженера»?

– Ні, такого не було, дякувати Богу. Вони бачили, що я горю акторством, що в мене це справді виходить. І підтримували мене. Я їм за це дуже вдячний! Хоча, думаю, якби під час моїх виступів глядачі в залі сиділи зі нудьгуючими обличчями і гортали стрічку у Facebook, все могло бути інакше. Це, щонайменше, викликало б у них сумніви (усміхається).

Ти сам з Миколаєва. Коли вступив до вишу й переїхав до Києва, жив у гуртожитку? Напевно, у тебе в запасі є кілька cool story з тих часів…

– Насправді, їх практично немає… Я вчасно дав собі зрозуміти, що мені не можна пірнати з головою у «справжнє гуртожиткове життя». Навчання було для мене у пріоритеті. Звісно, я міг собі дозволити пару раз із пацанами влаштувати покерні вечірки. Нас було людей 10-12, ми збиралися на кухні й «рубалися» в покер. Не без чарочки оковитої, звісно.

Грали на гроші?

– Так! Який же покер без грошенят? Це нецікаво (усміхається). Хоча які там гроші у нас, студентів, були… Стипендія – 1000 гривень. Спробуй виживи! Тому і внески робили мінімальні: 20-30 гривень, 50 – вже край.

У гуртожитку постійно якісь «кіпіші» відбувалися, але я рідко брав у них участь. Бажання особливо не було, та й в університеті майстри нас завантажували завданнями. Ніколи було дурня клеїти. Тільки за другий семестр першого курсу ми поставили понад 100 новел. Це сотня оповідань, кожне з яких триває по 15 хвилин. Ми в цей час могли вмістити цілий твір Василя Макаровича Шукшина або когось із українських письменників.

Робота в театрі і міжнародне визнання

Після закінчення університету тебе взяли в Академічний театр ім. Івана Франка. Ти відразу хотів туди, чи в інші теж пробувався?

– Я хотів піти за своїм майстром – Дмитром Михайловичем Богомазовим. Якщо бути чесним, завжди мріяв грати в Театрі на лівому березі Дніпра. Він там був режисером, і випустив більшість своїх культових вистав. Я ходив у цей театр кожні вихідні! Деякі вистави Дмитра Михайловича дивився по 16 разів! Але потім йому запропонували посаду головного режисера в Театрі Франка. І ми, його студенти, пішли за ним. Адже для нас він – театральний Бог!

Рішення піти за Богомазовим було якоюсь мірою доленосним. На VIII Міжнародній театральнійї премії Академії драми в Китаї твій театр забрав відразу чотири нагороди. І одну з них узяв особисто ти. Розкажи про це…

– Це був міжнародний театральний фестиваль. Відразу скажу, що я туди їхав не по перемогу. Ніколи до цього не був у Китаї, жодного разу не літав таким тривалим рейсом. Раніше – максимум по дві години, а тут – три перельоти за день, найтриваліший – десять із половиною годин. Я ніколи не долав таку дистанцію. Було страшно. Жили ми в п’ятизірковому готелі Hilton. Уявляєш? Про це подбала Китайська Федерація.

На фестивалі ми представляли виставу «Коріолан» Вільяма Шекспіра. Але скорочену версію – на 30 хвилин. Спеціально для цього Дмитро Михайлович зробив синтез – якісь сцени скоротив, якісь вирізав, не порушивши при цьому цілісність сюжету. Мене номінували за «Кращий дебют». Це прикольно! (усміхається)

Не очікував?

– Абсолютно! Я грав жанрову роль, невелику, але яскраву. Грим дуже виразний – бліда шкіра, великі очі, чорний рот. Персонаж трохи в джокерському стилі, але зі своїми особливостями. Може, це і зачепило журі…

Думала, такі нагороди отримують актори, які відіграли дуже багато років на сцені. Ти зруйнував цей стереотип…

– Мені пощастило перебувати в хорошій компанії. Я літав разом із Дмитром Михайловичем Богомазовим, Олексієм Володимировичем Богдановичем, Богданом Михайловичем Бенюком, Дмитром Черновим… Розумієш, яка банда зібралася? Було дуже круто! Та й у цілому поїздка пройшла відмінно. Переліт, проживання, добові… Все сплачено! Плюс, за премію, крім кубка і подарунків, призові виплатили. Все для тебе!

Крута вийшла поїздочка! А якісь курйози траплялися? Я в Instagram Stories бачила, що китайці вас ніби як в театрі зачинили…

– Так це випадково було! Ми просто репетирували в класі, а паралельно йшла якась вистава. От нас і зачинили на шпаринку, щоб галасу менше було. Богдан Михайлович [Бенюк] це помітив, почав стукати в двері та кричати «Ау!» Нас почули. Відчиняє дівчинка й каже нам щось китайською. А Богдан Михайлович їй: «Шо ти тут мусюкаєш мені?!» Було дуже смішно!

Кар’єра в кіно – Україна і світ

Крім театру, ти ще і в кіно знімаєшся. Що все-таки тобі подобається більше – бути в кадрі чи на сцені?

– Я не поділяю кіно і театр у цьому плані. Не можу сказати, що мені подобається більше. Коли я знімаюся в кіно, дуже люблю кіно. Коли граю в театрі, люблю театр і думаю лише про нього. Зрозумій, стоячи на сцені не думаю: «Так, на завтра треба вчити знімальний текст». Я повністю занурююся в роботу, віддаю всього себе. А потім їду додому, вчу текст і вирушаю на знімальний майданчик.

Звісно, кіно і театр – речі різні. У них діаметрально протилежна динаміка. У кіно, щойно ти заходиш у кадр, відразу починаєш грати – видавати необхідні емоції, підключати акторські техніки та навички. У театрі ж все інакше. Я маю пройти шлях у два місяці, щоб зіграти свою роль. І обидва варіанти мені по-своєму цікаві.

Про твою кар’єру в театрі ми вже знаємо чимало. А пам’ятаєш свою першу роль у кіно?

– Звісно, пам’ятаю! Я грав однокласника-хулігана в україно-російському серіалі «Улюблена вчителька». В мене було шість знімальних днів. Серіал виявився дуже популярним, його показували в ефірі великих телеканалів. До речі, на зйомках «Улюбленої вчительки» я познайомився зі своїм другом Олегом Гаасом. Ми з ним досі дружимо. Я до нього приїжджаю в гості, він – до мене. Олег дуже любить Україну.

А ти сам пішов на кастинг чи тебе покликали?

– Це була перша проба в кіно. Мене покликали, я відразу вхопився за можливість. Взагалі вважаю, якщо ти хочеш досягти чогось, маєш максимально «вкидати» себе. Давай будемо чесними, ми не маємо чим перебирати. Спершу, звісно, доведеться попрацювати з різними матеріалами, режисерами, набити пару… десяток ґуль. Ти будеш помилятися, тобі буде не подобатися те, що робиш. Але настане мить, коли зрозумієш, що все не марно. Наприклад, якщо на першому курсі я грав з якимось актором епізодичну роль, і почувався «чайником». То зараз уже можу працювати з ним у кадрі на рівних.

Пам’ятаю, коли під час навчання в мене випадало два знімальні дні в якомусь фільмі чи серіалі, я так радів! Казав: «Гей, я на другому курсі! Мені дадуть півтори тисячі. Йо-ма-йо! Дві тисячі? Вау! Дві з половиною? Юху, житиму на них місяць!» А актори, які в той час на мене навіть уваги не звертали, зараз підходять і дякують за «Перші ластівки». І навіть не пам’ятають, що я з ними знімався. Це все досвід.

Якщо ти хочеш досягти чогось, маєш максимально «вкидати» себе.

Ти знявся вже в двох проектах Нового каналу. Спочатку це був серіал «Подорожники», потім – «Перші ластівки». Проекти за своїм жанром абсолютно різні. Там комедія, тут драма. Що тобі все-таки ближче?

– Напевно, драма. Мені цей жанр цікавіший тим, що можна проявити себе в різних амплуа. Адже «Перші ластівки» не на 100% драматичний продукт. Там багато комічних моментів. Наприклад, коли мій персонаж Нік разом із другом набирав у презерватив зеленку, щоб приколотися над однокласницею. Або ті ж влоги, які він записував заради хайпу. Дивишся і думаєш: «Боже, що вони виробляють?»

Але я б не сказав, що комедія як жанр значно легша. Щоб у глядача виникла реакція у відповідь, мало просто кривлятися в кадрі. В персонажа мають добре зчитуватися риси характеру, власний жаргон, жести… І актор повинен не просто знати ці деталі, він повинен передати їх глядачам. Розвеселити людину – це справжня майстерність.

Як на мене, «Подорожники» – приклад якісної, добротної комедії. Не кажучи вже про акторський склад. Жураківська, Андрієнко, Вітовська, Довженко… Це ж просто бомба! Скажи, тобі не було страшно виходити на майданчик з такими майстрами? Зганьбитися, зіпсувати дубль…

– Уяви тільки, який у мене був азарт! Я розумів, що мені потрібно проявляти ініціативу. Грати, а не просто віддавати поле гри майстрам і йти на другий план. Потрібно було проявляти спритність: підбігти, стрибнути, усміхнутися, підняти настрій… Головне – не боятися. Намагатися бути з ними на рівних, боротися за кадр. Ох, який же це був азарт! Було складно не загубитися на фоні таких мастистих акторів. Мені дуже пощастило. Я переборов свої страхи в кадрі. Це був потрібний проект у моєму житті.

Я розумів, що мені потрібно проявляти ініціативу. Грати, а не просто віддавати поле гри майстрам і йти на другий план.

Так, проект справді гідний. Чого лише вартий ваш поцілунок із Жураківською. Ви дуже круто відіграли! Кілька разів переглядала цей момент і не могла стримати сміху. Розкажи, як знімали цю сцену. Знімальна група та інші актори в кадрі не «кололися»?

– Ми в день знімали шість-сім сцен, графік був щільний, тому часу на такі паузи особливо не було. До того ж, перед зйомкою у нас завжди були репетиції і генеральні прогони. Ми вже знали, де буде смішно. Були до цього готові, і могли стримати сміх у кадрі.

Але, звісно, бували моменти, коли «коловся» я. Таке відбувалося кілька разів на одному й тому ж місці. За сценарієм, я повинен був поцілувати Олесю [Жураківську] в губи, після чого вона відсторонялася і говорила свою репліку. Там було щось на кшталт: «Ви що, зовсім намахані?» І ось на цих словах мене просто розривало на частини. Я реготав, і доводилося знімати ще дубль.

Video: «Якщо хочеш чогось досягти, змінюй оточення»: Саша Рудинський про поворотні моменти, кар’єру і майбутнє весілля

Саша Рудинський про поворотні моменти, кар'єру і майбутнє весілля: Якщо хочеш чогось досягти, змінюй оточення.

Ти якось згадував, що на зйомках «Подорожників» вів зошит, у якому прописував усю інформацію про свого персонажа. Аж до його жаргонних слівець. Підгледів у когось цей метод чи сам додумався?

– Взагалі так роблять багато акторів. Не знаю, хто цей метод придумав, але я ним користуюся постійно. Наприклад, після вистави або дня на знімальному майданчику я відмічаю, що мені вдалося, а що – навпаки – потрібно поправити. Записую також тексти своїх сцен, їх послідовність, якісь відмінні риси свого персонажа… Так значно легше входити в роль. Це дуже зручно.

Другий новоканальський проект з твоєю участю – «Перші ластівки». Серіал наробив багато галасу на просторах українського телебачення. І, думаю, він не потребує зайвих описів. Скажи, коли ти тільки входив у зйомки, очікував, що проект чекає такий успіх?

– Ні, я не думав, що буде така реакція. Щиро кажу. Зняли дуже якісний продукт і зробили класну рекламу. І це круто! До того ж, серіал не просто цікавий, він дуже потрібний у сучасних реаліях.

Після виходу «Перших ластівок» мені написало дуже багато людей. Хтось дякував, хтось просто засипав компліментами. Це дуже приємно! Чесно сказати, ще до прем’єри мені здавалося, що «Подорожники» стануть популярнішими, ніж« Перші ластівки».

Після виходу «Перших ластівок» в ефір у тебе з’явилося більше пропозицій роботи чи все залишилося, як раніше?

– Як тобі сказати… Дивись, я завжди був у театрі. Там робота постійно триває, незалежно від того, з ким я граю – з Леонардо Ді Капріо чи з моїми друзями по «Перших ластівках». Я все одно буду грати, розподіл буде точно такий самий. Тут нічого не змінилося і не зміниться.

Щодо кіно, я отримав величезну кількість коментарів від справжніх мастодонтів цієї індустрії – акторів, режисерів, критиків…. Почув багато похвали, і це неймовірно приємно. Мене точно так само кличуть на проби, як це було раніше. Точно так само затверджують чи ні. І поки що після «Перших ластівок» я знімався лише в одному проекті.

Зараз, до речі, йдуть розмови з приводу наступного проекту. Масштабного. На жаль, поки що не можу нічого афішувати. Але скажу, що це буде дуже потужний матеріал. Такого український глядач ще не бачив.

Робота постійно триває, незалежно від того, з ким я граю – з Леонардо Ді Капріо чи з моїми друзями по «Перших ластівках».

Заінтригував! Що ж, нам залишається тільки чекати від тебе новин… Але давай, все ж таки, повернемося до «Ластівок». Усіх цікавить одне питання: «Чи буде другий сезон?» Щось знаєш про це?

– Ні, сам ще нічого не знаю! Але дуже хотілося б продовження.

Давай уявимо, що другому сезону бути. Яким ти бачиш подальший розвиток свого персонажа?

– Хм, цікаве запитання… Я б дуже хотів, щоб у житті мого персонажа Ніка збереглися перешкоди. Щоб життя після загибелі «друга» в кінці восьмої серії не стало на кшталт «А зараз всі разом на Мальдіви. Відпочинемо, розвіємося після пережитого!» Життєвий шлях Ніка має бути тернистим. Лише через подолання проблем він удосконалюється, зростає як особистість, стає кращою версією себе.

Мені важко уявити, яким буде другий сезон. Я ж не знаю, в який бік підуть творці. Вони ж люди розумні, не стануть робити продовження історії. Вірю, що це буде щось радикальне. Не слідами першого сезону. Наші герої виросли, закінчили школу. Далі хотілося б побачити їх більш доросле, усвідомлене життя.

Цікаво, хто буде новим «другом»…

– Так, цікаво… Може, ти? (Сміється)

Ще один знаковий проект, в якому ти зіграв, – короткометражка канадського режисера Метью Грімарда «Goodbye Golovin». Наприкінці лютого його покажуть на міжнародному кінофестивалі Berlinale у Берліні. Це дуже круто! Вітаю! Розкажи, як потрапив в цей проект…

– Підбором акторів займався хлопець з України. Він знайшов мене у Facebook і написав із пропозицією записати самопроби. Я відразу ж відгукнувся. А що тут було думати? Кому не хотілося б попрацювати з режисером-іноземцем? Як я вже говорив, у нас перебирати нічим. Треба хапатися за будь-яку можливість. Раніше, до речі, я так і робив, але зараз не на все погоджуюся. Якщо пропонують 2-3 знімальні дні в серіалі, відмовляюся. Не хочу розмінюватися, маю, чим зайнятися.

Так от. Я записав невелике відео англійською, відправив. Потім прийшло повідомлення, що треба записати ще одну сценку, але вже російською. Далі були переговори з продюсером і режисером по Skype з Монреаля. Спілкувалися довго, вони пояснювали, чого хочуть від мене, і як бачать мого персонажа. Скинули мені сценарій, а незабаром і самі прилетіли. Безпосередньо на зйомки. Команда була підготовлена на 100%: знали, де і що хочуть знімати. Залишалося тільки мене в кадр поставити і дати завдання.

У нас перебирати нічим. Треба хапатися за будь-яку можливість.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Перші Ластівки 🕊 (@lastivky.swallows)

Як тобі, до речі, робота з канадським режисером? Його підхід дуже відрізняється від того, як працюють наші, українські хлопці?

– Це зовсім різні матеріали, розумієш? І той, і той хоче зняти хороше кіно. Тому складно порівнювати.

Що тобі найбільше запам’яталося про роботу з Метью Грімардом?

– Те, як він готував мене до зйомок сцен. Він багато говорив зі мною, допомагав зрозуміти мого персонажа. Так, власне, працює більшість режисерів. А ще під час репетицій Метью включав мені музику, яка допомагала налаштуватися на потрібний лад. Я її, до речі, досі слухаю.

Ми знімали цікаві проходки по Троєщині. Режисер давав дуже багато крутих завдань. Просто не все увійшло в монтаж. Але працювати з ним і його командою мені дуже сподобалося. Та й кінцевий продукт неймовірно гарний!

Особисте життя

У тебе є дівчина, Марія. Розкажи, як познайомилися?

– Ми навчалися разом у Карпенка-Карого. Знали одне одного давно, чотири роки пліч-о-пліч провели. Та лише в кінці навчання прийняли радикальне рішення (усміхається). Ми репетирували спільну виставу, грали головні ролі, і в нас була драматично-лірична лінія. Почуття виникли не спонтанно. Ми багато часу проводили разом, дуже добре знали одне одного. Коли зрозуміли, що з’явилася симпатія, прийняли рішення бути разом. І не пошкодували. Нашим стосункам уже близько двох років. Живемо разом, весілля плануємо.

Почуття виникли не спонтанно. Коли зрозуміли, що з’явилася симпатія, прийняли рішення бути разом. І не пошкодували.

Уже обговорювали, яке весілля хочете?

– Ми дуже багато думаємо з цього приводу. Спершу думали відсвяткувати в тісному сімейному колі, з найближчими, а потім поїхати за кордон. З іншого боку, помандрувати ми ще встигнемо. Може, варто все-таки зібрати всіх і відсвяткувати, як годиться… Словом, ми ще думаємо. Все буде залежати від нашої зайнятості.

Сподіваюся, ми першими про це дізнаємося.

– Добре, обов’язково!

Марія теж актриса. У вас навіть є спільні вистави. Як вам працюється разом?

– Класно! Вдома обговорюємо вистави, даємо одне одному поради, репетируємо разом, коли є спільні сцени. Чесно кажучи, це навіть додає азарту. Ти ж знаєш людину на 100%. Розумієш, що може вивести її з себе, як розкачати її на сцені, перед глядачами.

Зізнаюся, іноді намагаємося одне одного спровокувати. Підштовхнути зробити щось таке, що глядач не очікує. Звісно ж, без перегинів. Адже ми знаємо текст, контекст історії, від якого відступати не можна. Тому не все дозволено. Я ж не виходжу на сцену і не починаю читати свої репліки російською, якщо вистава українською. Якщо імпровізація є, то завжди в міру.

Круто, що маєте спільну тему для розмов…

– Звісно! Не можу навіть уявити варіант, в якому моя дружина не актриса. Мені здається, нам було б дуже важко. Різні графіки, різні інтереси. Я щасливий, що все саме так, як є!

Не можу навіть уявити варіант, в якому моя дружина не актриса.

Нещодавно ми всім колективом ходили на вашу виставу «Дванадцята ніч, або Що завгодно». Ви з Марією граєте не пару, а окремих персонажів із власними любовними лініями. Скажи чесно, ревнощі виникають? Враховуючи, що в кінці і вона, і ти цілуєтеся з іншими…

– У театрі все не так, як у кіно. Це не поцілунок, а лише його імітація. У кіно все знімається крупним планом і не по одному дублю. Камеру не обдуриш, тому доводиться цілуватися максимально правдоподібно. У театрі ж усе інакше. Щоб зімітувати поцілунок, акторам достатньо просто торкнутися підборіддями і затриматися. А всі навколо: «Глянь, цілуються, круто!» Театр – це магія. Ти можеш їсти і наїдатися без виделки, ложки і тарілки. Достатньо просто все це уявити!

Тому ні, в нас не виникає на цьому тлі ревнощів. Та й взагалі хотілося б по можливості цього уникати. Адже це нерозсудливо. Їй хвилюватися нічого, і я знаю, що в мене немає приводу.

Ми практично весь вільний час проводимо разом. Звісно, якщо я два або три місяці знімаюся, то їй важко. Рідко бачимося, я переважно проводжу час на знімальному майданчику. Це її трішечки мучить. І я можу її зрозуміти.

В нас не виникає ревнощів. Їй хвилюватися нічого, і я знаю, що в мене немає приводу.

Актори – доволі емоційні люди. Скажи, це якось впливає на ваше побутове життя? У вас бувають грандіозні сварки? З криками, биттям посуду…

– Ми дуже емоційні, всяке буває. Це нормально. Це ж життя. І в нього різні грані. Ти ж не можеш постійно себе втихомирювати і говорити: «Так робити не можна». Іноді хочеться розлютитися, висловити все, випустити пару. Щоб потім ходити спокійним місяць.

А хто з вас частіше «кидається тарілками»?

– Та ми обидва такі! Ми ідентичні. Можемо спалахнути просто з нуля. І я, і вона. Ось просто з нічого, а потім все знову чудово. І це не псує стосунки, а додає їм яскравих фарб.

Добре, а хто тоді з вас першим йде на примирення?

– Напевно, я. Мені хотілося б у це вірити (усміхається).

Звісно! Тим більше що «ви, чоловіки, завжди в усьому винні».

– Так-так! (сміється) Тому було б немудро, якби я ходив і ображався. Насправді, вже й не пам’ятаю, коли ми востаннє дуже сварилися. Але дрібні емоційні сплески бувають.

Можу навіть навести приклад. Нещодавно завелися з нею на рівному місці. Вони сиділи з нашою спільною подругою, пили каву. Я підійшов, зав’язалася розмова. Неподалік йшов наш театральний режисер. Коли він проходив повз нас, випадково зачепив склянку подруги, і вона її впустила. Дівчата подумали, що це зробив я. Кажуть: «Як ти так примудрився?» Пояснюю їм, що то не я зробив. А вони наполягають, мовляв, бачили, що це був я.

Дуже не люблю, коли мені доводять те, а чому я прав. Упевнений, вони і зараз, прочитавши інтерв’ю, подивляться на мене і скажуть: «Сашо, ну це ж ти впустив каву» (сміється).

Вже й не пам’ятаю, коли ми востаннє дуже сварилися. Але дрібні емоційні сплески бувають.

Цікаво, як творчі люди домовляються у подібних ситуаціях.

– Я вважаю, компроміс – це запорука успіху не лише у стосунках. Це найкрутіше, що може бути в житті. Згоден, досягти компромісу складно, але треба вчитися. Буває, мені ох, як хочеться щось сказати, а я стримую себе, щоб не наговорити зайвого. Це складно, але цілком реально. До того ж, не факт, що ти правий у ситуації.

Життєві факапи і докори сумління

Сашо, скажи, якби була можливість повернутися в минуле, ти б змінив щось у житті? Є моменти, за які тобі соромно?

– Безумовно, є такі моменти. І у професії, і в особистому житті, і з батьками. Досі пам’ятаю, як безвольно я повівся у ситуації з мамою… Якось ми їхали у маршрутці в Миколаєві, мені тоді було років 13-14. Транспорт був забитий вщент, ми стояли. Мама повинна була вийти на дві зупинки раніше за мене. У маршрутці розгорілася якась сварка. Один із чоловіків, які стояли неподалік, почав голосно кричати на сусіда. Ми не звертали на це увагу.

І ось – мамина зупинка. Той скандаліст почав вибиратися з маршрутки, попутно розштовхуючи всіх на своєму шляху. І так вийшло, що вже на виході він зачепив мою маму. Вона, до речі, навіть уваги на це не звернула, пішла собі далі. А я просто сторопів. Не розумів, що мені робити. Вибігти, наздогнати це бидло і набити морду? Поки в мене відбувалося «перезавантаження», маршрутка рушила далі. А я їхав, стискав кулаки і так злився на себе, що нічого не зробив. Подумав тоді, якщо коли-небудь подібне повториться в моєму житті, ніколи не те що не промовчу, а підійду і вріжу. Стільки років минуло, а мені й досі соромно за пасивність, яку проявив тоді.

Це лише один із прикладів. Взагалі мені є, про що шкодувати. Наприклад, якось я каменем розбив дівчинці голову. Ну, от скажи, це взагалі нормально? Я тоді класі в п’ятому навчався. Вона мені сподобалася, напевно. Ось я й вирішив «підкотити» (сміється).

Стільки років минуло, а мені й досі соромно за свою пасивність.

Нічого собі, небезпечно тобі подобатися!

– Я не знаю, що на мене найшло. Чесне слово. Пам’ятаю, вона додому йшла, а я просто взяв камінь і жбурнув їй у голову. Дівчинка, звісно ж, розплакалася. Я довго потім вибачався. Говорив, що не хотів цього робити. Досі не розумію, що мене спонукало на такий вчинок. Пам’ятаю, як дивлюся на неї, піднімаю камінь і шпурляю. Дуже вже вона сподобалася, мабуть!

А ще одного разу я каменем розбив голову своєму найкращому другові…

Це в тебе таке хобі?!

– Так! Тож багато не смійтеся, друзі, і коментарів поганих не пишіть. Я камінці колекціоную! (сміється).

Насправді це сталося, коли ми дуріли. Пам’ятаю, гуляли у дворі, і якось почали через паркан один одному перекидати всякі речі. Він у мене палицю нібито кинув, а я візьми та й жбурни у відповідь камінь. Друг мою ідею підхопив, і теж на камінчики перейшов. Ну, погралися і заспокоїлися. Він уже почав йти в бік будинку, а кидаю ще один камінь. І влучаю в голову! Вибігаю з-за паркану, дивлюся – а там уже все в крові, в друга вся спина червона, за голову тримається.

Нам тоді років по 10 було. Але це все просто дитячі дурниці. Це не означає, що я був садистом, який хотів усіх вбивати. Я й хорошого багато робив! Просто зараз лише такі ситуації згадуються (усміхається).

Натерпілися ж твої батьки… Що не день, то нова cool story від синочка.

– Ще одну ситуацію згадав! Знову себе в негативному світлі виставлю. Але нічого не вдієш, вона таки справді трохи смішна. Батьки розповіли про це. Коли мені було п’ять років, ми їхали з ними в тролейбусі. Біля мене сиділа мама, я тримався за поручень перед собою. А поряд стояла моя тітка. Сиджу такий похмурий, злюся незрозуміло на що. Ми проїхали так зупинок п’ять. І тут мама каже мені: «Сашо, поступися тьоті Марині місцем». Я мовчу, не реагую. Вона це ще разів зо три повторила. Я мовчав-мовчав, а потім як видам: «Та йдіть на ** й!» Пасажири попадали зі сміху!

Взагалі не розумію, звідки такі слова знав. Багато разів питав у батьків, в дитинстві я не матюкався. Це був єдиний раз!

Напуття

Що порадиш підліткам, які зараз вибирають майбутню професію? Адже не всі батьки такі ж лояльні, як були в тебе…

– Доводьте не словами, а справами! Недостатньо просто кричати: «Я поїду до Києва! Ви в мене не вірите, а я вам доведу!» Потрібно брати квиток, сідати в потяг і доводити. Так, буде непросто. Але коли батьки побачать, що ви справді цим горите, приймуть ваш вибір повністю. Може, навіть підтримувати почнуть. Я не гуру, звісно, але мені так здається.

Доводьте не словами, а справами!

Video: «Якщо хочеш чогось досягти, змінюй оточення»: Саша Рудинський про поворотні моменти, кар’єру і майбутнє весілля

Саша Рудинський про поворотні моменти, кар'єру і майбутнє весілля: Якщо хочеш чогось досягти, змінюй оточення.

Автор: Олеся Бобрик

Фото: Павло Шнуренко