Олена Кравець про материнство: «Наша цінність, не в сантиметрах, а в об’ємі серця, в тому, щоб жити саме своє життя»

Олена Кравець поділилася своїм досвідом материнства: вона розповіла, як поява дітей змінює життя жінки, забирає легковажність і безтурботність, але водночас приносить нову глибину радості та відповідальності. Вона пояснює, як важливо зберегти себе як жінку та професіонала, залишатися живою, а не прагнути недосяжної ідеальності, і як одночасно бути повною енергії та любові мамою. Олена ділиться порадами, як стати героїнею власної історії, творцем власного життя, не втрачаючи радості, творчості та відчуття власної цінності.

1. Материнство часто сприймають як щось «правильне» і «святе». Як воно реально змінює жінку? Що саме в тобі материнство змінило безповоротно?

Уходить легковажність та безтурботність. Ти розумієш, що народила ще один Всесвіт. І тепер, не завжди належиш собі. Тепер тобі треба піклуватися про свою і ще одну планету. Багато чого змінило материнство. Мені здається, життя будь-якої жінки, ділиться на «до» та «після» з появою дитини. І враховуючи те, що в мене троє, я, можна сказати, втричі щаслива, втричі більше зобов’язань, більше клопоту, думок, переживань — але й більше жартів, хохм, сміху і просто спостерігання за тим, як ці душі пізнають цей світ, як вони спостерігають, як вчаться та змінюються. Я нещодавно почула дуже класну думку: коли я сильно втомлююсь через дітей або разом із дітьми, я нагадую собі, що більшу частину життя ми знаємо своїх дітей вже дорослими. Тобто маємо зовсім небагато часу — чесно кажучи, років 10–13–14, — коли вони ще діти. Потім усе: вони йдуть своєю дорогою, шукають себе. І ми перестаємо бути головними мавпами в домі. Тому треба насолоджуватись цими часами.

2. Є страх «зникнути в ролі мами» і втратити себе як жінку, як професіонала. Чи було у вас таке відчуття? Як ви для себе вирішували цю напругу між «я для дітей» і «я для себе»?

Ні, у мене немає страху «зникнути» в ролі мами, тому що цю роль я колись свідомо обрала, розуміючи, що вона не буде єдиною у моєму житті. І для того, щоб у моїх дітей була щаслива мама, в якої блищать очі й є енергія, я маю займатися улюбленою справою. Вони це розуміють, і я не думаю, що їм було б краще, якби я просто весь час сиділа вдома. Комусь так комфортно, хтось по-справжньому щасливий, коли повністю присвячує себе дітям і дому. Але я інша натура, у мене інша природа.  І знаєте, можливо це результат терапії, але я не пам’ятаю, щоб через дітей боялась втратити себе як жінку чи як професіонала. Не думаю, що діти приходять у наше життя для того, щоб ми щось втрачали — вони приходять для радості й для навчання. 

Щоправда, так, є певний період, саме після народження, в декреті – відчуття, ніби весь світ пролітає повз тебе, як потяг на шаленій швидкості, а ти не можеш його зупинити й не можеш застрибнути в ці вагончики, бо в тебе маленька дитина на руках, і ти наче весь час на узбіччі. Але це швидко минає. У мене таке було з Машею, моєю першою донькою.

3. У моменти виснаження й провини, коли здається, що ви або недостатньо хороша мама, або недостатньо хороша в роботі, що допомагає не зламатися і не знецінити себе?

Я постійно нагадую собі, що я — жива людина. І я достатньо хороша. У мене не буває думок, що я «недостатньо», або що я повинна бути ідеальною. Так, іноді ми з дітьми можемо посваритися. Іноді я кажу щось голосніше, бо вони з двадцятого разу не чують. Але я точно знаю: я не травмую своїх дітей, тому що в основі всього мого ставлення до них лежить абсолютно космічна любов. Я люблю їх більше, ніж себе, більше, ніж будь-кого. Я люблю їх дуже — і все, що я роблю, є підтвердженням цієї любові. Ми всі живі. У дітей бувають свої емоції, у мене — свої. Інколи наша психіка «пошалює», ми перетинаємося на якихось точках росту, і це нормально. Я вірю, що людина завжди відчуває: її люблять чи до неї байдужі. І саме тому я не перебуваю в станах «я погана мама». Ні. Все, що я роблю, — уже достатньо добре. Я роблю все, що можу.

4. Як змінюються стосунки із дітьми, коли вони дорослішають?

Усе залежить від того, якими були стосунки з дитиною в дитинстві та в підлітковому віці. У підлітковому періоді дуже легко назавжди втратити теплі, здорові стосунки, якщо продовжувати наполягати на своїй правоті, домінації та авторитарності. Підлітковий вік узагалі створений для сепарації. Дитина, яка ще напівмаленька, напівдоросла, має відокремитися від батьків на психологічно-емоційному рівні, на рівні особистості, аби почати вибудовувати власне життя і власну відповідальність за нього. Тому ми так влаштовані: щоб сталося відокремлення, має спочатку відбутися знецінення значущого дорослого. Інакше не почнеться процес власного дорослішання. Саме тому в підлітковому віці ми часто не впізнаємо своїх дітей та чуємо на свою адресу неприємні слова. Це пройде. Цей період мине, і ваша дитина «повернеться» до вас у 18–19 років у зовсім іншому стані. І от те, якими будуть ваші стосунки з дитиною і з собою під час її сепарації, визначатиме, якими вони будуть, коли їй виповниться 18–20. Тому все важливо. Не забувайте, що вона виросте й стане дорослою — як і ви.

Мені здається, найголовніше в стосунках із дітьми — це пам’ятати себе в кожному їхньому віці. Пам’ятати, якими ви були в 8, 10, 13, 15 років. Пам’ятати свій страх, сором, невпевненість; як важливо було, чи покликали на вечірку; своє перше кохання, першу зраду. Просто згадувати себе. І коли ви пам’ятаєте себе — вам легше зрозуміти власну дитину.

5. Ви часто говорите про чесність із собою, про право бути живою, а не ідеальною. Чи можна цьому навчитися і якщо так, то порадьте де?

Відповідь — у собі маленькій. У тому періоді життя, коли ми не боялися бути смішними, не боялися щось не знати. Коли вчилися ходити, падали, піднімались і знову пробували — не здавалися і не казали: «Так, все, у мене ніколи не вийде». Всі ці налаштування працюють досьогодні, просто з часом на нас навалюється багато всього зверху: очікування, правила, вимоги соціуму. В сучасному світі людині здається, що вона потрібна світу і помітна лише якщо відповідає цим вимогам, вписується в матрицю. Насправді, якщо дати собі дозвіл просто жити, бути такою, якою є, сили бути і згадати про те, чого насправді хочеться, стосунки з собою і світом виходять на новий рівень.  Ми так влаштовані: нам хочеться більше, краще, бути всюди і мати все одразу — але іноді в цій гонитві ми забуваємо дивитись на небо та помічати, як ростуть діти. Я по собі можу сказати: коли швидкість життя і рівень завантаженості зашкалює, я дозволяю собі відмовлятися від боротьби за досконалість, від потреби, аби усе було ідеально, адже ця боротьба забирає купу енергії — я фактично змагаюся сама з собою.Тому тепер, так само, як героїня Маша з моновистави, іноді дозволяю собі «носити білу футболку» як білий прапор: здаватися, відмовлятися від надмірних старань щось довести цьому світу. І знаєте, як тільки це відбувається, стає зрозуміло, що по життю можна не просто крокувати, а іноді навіть трохи підстрибувати, як у дитинстві від задоволення та цікавості. Все стає значно легше. Десь прочитала: «Дозволь собі бути неефективною, і ти зрозумієш, що твоя цінність не в результатах».

Так і є. Наша цінність не в сантиметрах, не в об’ємах, не в процентах і не в грошових знаках. Наша цінність, на мій погляд, в об’ємі серця, в тому, щоб жити саме своє життя і пам’ятати, що ми всі — живі люди.

6. Якщо уявити, що кожна жінка — героїня своєї історії, а не тільки «мама когось», з чого їй почати повернення до себе? Чи це те питання, з яким ви зараз працюєте і яке плануєте винести в публічний формат?

Ви знаєте, я почула дуже класну фразу на одній із жіночих конференцій: «На Землі живуть жінки і їхні діти». Як точно, правда? Я щиро вважаю, що кожна людина на планеті пише свою книгу життя. Тому кожна жінка — героїня своєї історії. Але мені здається, якщо жінка обирає бути ще й автором — не просто героїнею, не просто персонажем, який виконує закони сюжету чи драматургії, а автором своєї книги, творцем обставин для героїв і героїнь — це зовсім інше життя. Ця авторська позиція зовсім інша. Вона активна, нежертовна, творча, трошки від Бога. Ти створюєш щось, чого до тебе не було і без тебе б не сталося. Повернення до себе, як на мене, можна почати з одного простого, але чесного питання: чого я насправді хочу? Чи я дійсно хочу цю роботу? Цю відпустку? Жити саме так, як живу? Бути з тією людиною, з якою я є? Робити те, що роблю? Може, я просто хочу відпочити? Може, просто хочу посидіти? Через такі питання виникає контакт, зв’язок із собою. З’являються мости до себе, через які починаєш чути власні бажання і відчувати себе живим. Зараз я багато про це думаю і хочу винести цю тему в публічний формат. Після моновистави «Можна я просто посиджу?» я отримую безліч повідомлень у дірект. Пишуть жінки, які діляться щирими словами: розповідають, де сміялися, де плакали, де впізнали себе, де відчули дотичність до героїнь вистави. І мені хочеться продовжити цю розмову, бо нам справді є про що говорити. Я готова поділитися своїм досвідом, історіями та тим, що допомогло мені, коли я перебувала у глибокій особистісній і професійній кризі. Поділитися фразами, усвідомленнями, життєвими інструментами — всім, що стало моєю опорою. Бо бачу, що це торкається багатьох душ. Ми всі плетемо своє життя з одних і тих самих ниточок.

Тому я хотіла б продовжити цю розмову у новому форматі, у новому просторі. Я подумаю і придумаю! 🙂 Тому не прощаємось.