«На Авдіївку та Мар’їнку росіяни роблять ставки», – «Оскар» в інтерв’ю Раміні

На YouTube каналі журналістки Раміни Есхакзай «RAMINA» вийшов новий випуск з шахтарями та енергетиками ДТЕК, які працюють на глибині 570 метрів та ремонтують електромережі майже на лінії фронту, щоб українці мали тепло та електроенергію. Герої випуску, серед яких цивільні і військові, розповіли про тактику ворога, життя у Донецькому регіоні серед обстрілів, та як зараз виглядають прифронтові міста.

Своїми історіями поділились шахтарі з Дніпропетровщини – Василь Снігур, директор підприємства, Олег Приян, начальник дільниці з видобутку вугілля, Василь Мікуляк, начальник дільниці вентиляції та техніки безпеки, шахтарка – Олена Долгова, машиністка підземних установок на дільниці з видобутку вугілля, енергетик Олександр, майстер бригади з ремонту повітряних ліній ДТЕК Донецькі електромережі, Олексій Дегтярьов, керівник ДТЕК Донецькі електромережі, «Фанат», військовослужбовець 720 МБр, Роман Падун, начальник Курахівської міської військової адміністрації,  Максименко Григорій, майстер виробничої дільниці з обслуговування зовнішніх об’єктів, служби системи захисту, автоматики та зв’язку ДТЕК Курахівської ТЕС, Олена Верховод, керує зміною хімічного відділення на ДТЕК Курахівська ТЕС, Богдан, військовослужбовець 79 ОДШБр, «Барат», військовослужбовець 53 ОМБр, «Оскар», військовослужбовець 720 Мбр та інші.

Пропонуємо до вашої уваги найцікавіші фрагменти випуску:

«Понад 1000 працівників у ЗСУ», – Василь Мікуляк, начальник дільниці вентиляції та техніки безпеки з шахти на Дніпропетровщині, де під землею почали працювати жінки

Чим глибше, тим тиск вищий, газощільність цієї ділянки ускладнюють видобуток вугілля. Враховуючи, що більше 1000 людей з персоналу служить у ЗСУ, почали приймати жінок до шахти. Жінки повністю не можуть замінити чоловіка, тому вони працюють тільки на допоміжних роботах, на кшталт, як стеження за зарядкою батареї на електровозах. 

«Змушені приймати жінок в шахту», – Василь Снігур, директор шахти на Дніпропетровщині, де під землею почали працювати жінки

Ми змушені приймати жінок в шахту, у штаті працюють 122 жінки, вони виконують різну роботу. Шахта – це чоловіча професія, але час змушує приймати нестандартні рішення, і жінки самі просяться у шахту, це було для нас відкриттям. Нас супроводжували блекаути, тому, коли електроенергії не було, головним для нас було вивести людей з шахти. Але наступної зміни всі, як один приїжджали, тому що наші люди мають велику відповідальність за забезпечення нашої енергетичної системи. У зв’язку з тим, що на підприємстві стало менше працівників, хлопці воюють, шахтам доводиться працювати і по дві зміни, відмовляються йти у відпустки, але працюємо і віримо у перемогу.

«Найстрашніше, що не було води», – Олексій Дегтярьов розповів, як до останнього працював у Маріуполі

Ми базувалися у Маріуполі, також там трималися до останнього, відновлювали електроенергію до 8 березня, щоб забезпечити людей, щоб була вода. Були 12 високовольтних ліній, вони поетапно перебивалися, наші люди під високим ризиком їздили ремонтувати, але потім вже не вдавалося. Були великі складнощі з евакуацією, багато через що довелося пройти. Зникли світло, газ, найстрашніше, що не було води, і ховалися у підвалах від обстрілів. Найстрашніше, що поруч діти, і немає води. Намагалися один одному допомагати, наші співробітники з-під завалів витаскували людей, бачили, коли будівлі руйнувалися, пологовий розбомбили. Виїхали 11 березня, коли вже нічого не залишилось. У кожному дворі були загиблі, поранені.

Олексій Дегтярьов розповів, як електрики працюють під час обстрілів

Є випадки, коли росіяни прицільно б’ють по наших бригадах. Як правило, це прифронтовий пункт. Була велика лінія, коли треба її було максимально швидко відновити, виїхала наша бригада, погода була погана, вишка застрягла, працівники вручну залазили на опори, і почався обстріл. Люди спустилися, але потім повернулися і дали напругу мешканцям. Це яскрава історія, яка характеризує людей, які працюють у таких умовах. 

«Влучають у житлові будинки, дитячі садочки», – Роман Падун

Кількість обстрілів Курахівської громади збільшилось, практично всі населенні пункти громади під обстрілами. Влучають у житлові будинки, дитячі садочки. Статистика дуже погана, 206 осіб поранені, 56 загиблих. До повномасштабної війни було 41 тисяча мешканців, на цей час у громаді 12 тисяч, в тому числі тимчасово переміщені особи з Мар’їнки, Вугледара. Місто без опалення, слава Богу є електропостачання. У місті 296 дітей, кожного дня ведемо статистику. Люди в основному кажуть, що їм немає куди їхати. Я начальник військової адміністрації, поки працюють мої люди, лікарі, я зобов’язаний тут бути. Ми працюємо, відновлюємо.

«Найгірше, що біля себе тримають дітей», – «Барат»

Найгірше коли місцеві тримають біля себе дітей, навіть, якщо ви за росію, хоча б заради дітей та онуків виїхати. Говорять, що немає куди їхати.

«Не можемо залишити робоче місце навіть під обстрілами», – Олена Верховод

Ми не можемо залишити робоче місце навіть під обстрілами, у нас є місця для схову, якщо обладнання працює. За ним треба наглядати, тому на довгий час ми не можемо залишити його без нагляду. Щодня прокидаємося і вирішуємо: що я роблю, збираюся на роботу або збираю речі, щоб поїхати. Потім дякуємо Богу і йдемо на роботу. Колектив у нас чудовий, відволікаємося, працюємо. Останні два-три місця стало дуже важко морально, виснажує навіть не фізично, а страх. Нещодавно потрапили під обстріл. До бомбосховища ще треба добігти, але це не завжди безпечно. Ображає, коли нас називають “ждунами”, але ми просто працюємо на своїх місцях, якщо ми залишимо своє підприємство, місто не виживе.

«Нам немає куди відступати», – «Оскар»

У ворога багато артилерії, снарядів, піхоти, намагаються просунутися. На жаль, маємо ворога, який має величезні ресурси, як людські, так фінансові та військові. Мусимо стояти, триматися та перемагати, нам немає куди відступати, за нами Курахове, і Вугледарський напрямок – це ключ від Курахового і від змоги росіян просунутися на Донбасі,. Тож як і минулої зими, коли були тяжкі бої з великою кількістю танків, росіян відкинули, тому що досі міста на Вугледарському напрямку залишаються вільними. Вони знищують енергетичну інфраструктуру, щоб дестабілізувати ситуацію в регіоні, спустошити, як вони роблять з Мар’їнкою, Авдіївкою. Вони, як орки, які несуть з собою смерть, тож їхня тактика знищення міст і населення, яке там знаходиться. Згадаємо розповіді полонених росіян, їм наказували розстрілювати всіх, кого бачать, мешканців, тому що вони йдуть знищувати українців, вони окупанти та загарбники, які мають бути знищені та відкинути за межі кордону.

«Вугледар – місто мертве», – «Оскар»

Вугледар – там нічого немає, жодного вцілілого будинку, руїни, багатоповерхівки пусті, тому що вони проламані, це місто мертве, і скоріш за все, як Мар’їнка та Авдіївка, не буде підлягати відновленню. Картини, які бачили в Бахмуті стосуються і Вугледару. Це армія, яка знищує все на своєму шляху. В місті є люди, але вони переховуються у підвалах, населення виїхало. Я історик, за освітою, доктор філософії і кандидат історичних наук, був впевнений, що рано чи пізно росіяни підуть у наступ, тому хотів набратися досвіду, щоб відбити російську агресію, але сталося швидше, ніж думав. Війна обов’язково закінчиться, і щоб закінчилася нашою перемогою, це має бути вихід наших військ до кордонів, повне відкинення росіян з Донбасу. Деокупація Криму, повне знищення Чорноморського флоту, розбиття основних угруповань військ після чого вони будуть змушені відступати. Тільки перемога дасть змогу нормально жити. Мотивацією має бути родина, тут ми захищаємо майбутнє дітей. Якщо не стати тут стіною, яка виступає проти росіян, вони прийдуть у наші міста і повбивають, як у Бахмуті українське населення. Тому кожний чоловік має бути на Донбасі, і стати на захист своєї батьківщини. Є можливість стримувати та вимотувати ворога, і з кожним днем наближатися до перемоги. Чекаю добровольців, які готові стати на заваді російській навалі.

«Страшно, але треба», – Олександр, електромонтер ДТЕК Донецькі електромережі

Мотивація – людям давати світло. Минулого року потрапили під обстріли, працювали під Мар’їнкою, Авдіївкою. Коли падає далеко – не реагуєш, коли десь близько, тоді присісти треба, почекати, коли все скінчитися і бігти в більш безпечне місце. Нам дають броньовану машину і виїжджаємо. Працюємо, страшно, але треба, хочеться допомогти людям.